— Нед! Яке щастя знову бачити твою морожену пику!

Король роздивився його з голови до п’ят і засміявся.

— А ти геть не змінився!

Якби ж Нед міг сказати те саме. П’ятнадцять років тому, коли вони їхали на війну здобувати престол, князь Штормоламу розбивав серця замріяних дівчат ясними очима, вродою чисто голеного обличчя та дужою м’язистою поставою. Шести з половиною стоп зросту, він височів над рештою людей, а коли вдягав обладунок і шолом, прикрашений оленячими рогами свого дому, то ставав геть схожим на казкового велетня. Силу мав теж велетенську, а за зброю обрав собі келепа з гострим дзьобом — такого важкого, що Нед ледве його підіймав. У ті дні за парфуми йому правив запах шкіри та крові.

Тепер за парфуми йому правили парфуми, а до велетенського зросту додалося не менш велетенське черево. Нед бачив короля востаннє дев’ять років тому під час повстання Балона Грейджоя, коли з’єднані сили оленя та лютововка поклали край домаганням самопроголошеного короля Залізних островів. З того вечора, коли вони стояли біч-о-біч посеред узятого приступом родового гнізда Грейджоїв, де Роберт прийняв знаки покори бунтівного князя, а Нед забрав його сина Теона до себе як заручника та вихованця, король наїв щонайменше три пуди ваги. Чорна і шорстка, як дротяна щітка, борода вкривала йому обличчя, ховала друге підборіддя і обвислі щоки, та не могла сховати черево і темні кола під очима.

Але Роберт був не тільки другом, а й королем Неда, тож Нед мовив:

— Ваша милосте, Зимосіч до ваших послуг.

До того часу позлазила з коней решта почту, і по їхні огирі та кобили побігли замкові стайнярі. Королева Роберта, Серсея Ланістер, увійшла пішки разом з молодшими дітьми. Караван, яким вони приїхали — величезний, двоповерховий, з промасленого дубу та визолоченого металу, запряжений чотирма десятками важковозних коней — не проліз у замкову браму. Нед став на коліно у сніг, аби поцілувати персня королеви, а Роберт обійняв Кетлін мов рідну сестру, якої давно не бачив. Тоді обидві сторони вивели наперед дітей, роздивилися, роззнайомилися і схвалили побачене.

Щойно належні вітання скінчилися, король мовив до хазяїна дому:

— Веди мене до твоєї крипти, Едарде. Маю віддати шану.

Нед любив його за це: за пам’ять про неї після стількох років. І без зайвих слів наказав принести ліхтаря. Королева почала була заперечувати: вони їхали зі світанку, стомилися та змерзли, от би спочатку відпочити й попоїсти, мертві можуть зачекати… але Роберт зиркнув на неї, брат-близнюк Хайме Ланістер мовчки узяв сестру за руку, і королева замовкла.

Вони спустилися до крипти разом: Нед і король, якого він ледве упізнавав. Донизу вели звивисті й вузькі кам’яні сходи. Нед ішов першим, несучи ліхтаря.

— Я вже гадав, що ми ніколи не дістанемося твоєї Зимосічі, — жалівся король по дорозі. — За південними балачками про Семицарство якось забуваєш, що один твій край чи не більший за разом узяті шість інших.

— Сподіваюся, ваша милість, подорож припала вам до смаку?

Роберт пирхнув.

— Болота, ліси та поля. Жодної пристойної корчми на північ від Перешийку. Ніколи не бачив такої велетенської пустки. Де поділися всі твої люди?

— Гадаю, поховалися і соромляться виходити, — пожартував Нед. Він відчував, як сходами підіймається холод — морозний подих із глибин землі. — На півночі рідко бачать королів.

Роберт гигикнув.

— Мабуть, усіх людей снігом занесло. Тут є сніг, Неде! — Король сперся на стіну рукою, щоб не впасти зі сходів.

— Пізньолітній сніг у нас — звична справа, — відповів Нед. — Сподіваюся, він вас не затримав. Він же зазвичай неглибокий і довго не лежить.

— Хай Інші з’їдять твій неглибокий сніг! — вилаявся Роберт. — Що ж тут робитиметься взимку? Страшно уявити.

— Зими в нас суворі, — визнав Нед. — Але Старки переживуть. Ми й не таке переживали.

— Тобі треба поїхати на південь, — мовив Роберт. — Скуштувати літа, поки воно не скінчилося. У Вирії буяють поля золотих троянд, які не охопиш оком. Садовина визріває така, що сама лускає у роті: дині, бросквини, вогнесливи… а такі ж солодкі, яких ти й не куштував. Та скуштуєш, я тобі трохи привіз. Навіть у Штормоламі, при вітрі з затоки, дні стоять такі спекотні, що й ворухнутися гидко. А якби ж ти побачив наші міста! Всюди квіти, на базарах купи всякого їдла, літні вина такі дешеві та добрі, що сп’янієш від самих пахощів. Усі навколо ходять багаті, гладкі й напідпитку. — Він засміявся і дзвінко ляснув по власному череві.

— А дівчата, Неде! — вигукнув Роберт, виблискуючи очима. — Слово честі, жінки у спеку втрачають усякий сором. Голісінькі плавають у річці просто попід замком. Вовни й хутра зараз ніхто при здоровому глузді не вдягне, то дівки розгулюють вулицями у самих сорочках. Але чи ти багата, чи бідна, чи у шовку, чи в бавовні… а як почнеш пітніти, сорочка липне тобі до тіла, і ти ходиш, наче голяка.

Король задоволено розреготався. Роберт Баратеон, на відміну від Едарда Старка, завжди вирізнявся велетенською хіттю до всякої земної насолоди. Та Нед мимоволі помітив, що земні насолоди не минулися королеві дурно. Поки вони дісталися підніжжя сходів і ступили у темряву крипти, Роберт важко дихав і червонів обличчям, як той ліхтар.