— Знову їсти хочеш? — запитав він.

Посередині столу ще залишалася половина курки, печеної з медом. Джон потягся до неї, аби відірвати ніжку, а тоді придумав краще: підчепив ножем усю курку і скинув її між ніг на підлогу. Привид вчепився у здобич з хижим мовчанням. Джоновим братам і сестрам не дозволили привести своїх вовків на бенкет, але у кінці палати купчилися незліченні зграї собак, і про його вовченя ніхто ані слова не сказав — от вам і знову байстрюцьке щастя.

Очі йому щипало. Джон відчайдушно тер їх, клянучи дим. Він ковтнув іще вина і став дивитися, як лютововк нищить курку.

Під столами блукали собаки, нишпорячи за служницями, що носили таці з їжею. Одна з них, чорна сучка-двірнячка, винюхала курку, зупинилася і пролізла під лаву, аби відкраяти щось і собі. Джон узявся спостерігати за плином свари. Сучка видала горлове гарчання і підсунулася ближче. Привид мовчки зиркнув угору і зупинив на собаці свої червоні палаючі очі. Сучка, утричі більша за Привида, розлютилася, гавкнула і клацнула зубами, погрожуючи. Привид не ворухнувся. Він стояв над здобиччю, вишкіривши ікла. Сучка напружилася, знову гавкнула, тоді передумала битися, повернулася і потрусила геть, останній раз гавкнувши, щоб зберегти гордість. Привид мовчки заходився коло страви.

Джон посміхнувся, потягнувся під столом і скуйовдив густе біле хутро. Лютововк зиркнув на нього, легесенько вкусив за руку і повернувся до їжі.

— То це один з лютововків, про яких я стільки чув? — запитав знайомий голос зовсім поруч.

Джон підняв догори щасливі очі, поки дядько Бен куйовдив його волосся так само, як Джон — Привидове хутро.

— Так, — мовив він. — Його кличуть Привидом.

Один зі зброєносців обірвав свою соковиту побрехеньку, аби поступитися місцем за столом князевому братові. Бенджен Старк обплутав лаву довгими ногами і забрав келиха з Джонової руки.

— Літнє вино, — відзначив він, скуштувавши. — Немає нічого солодшого в світі. Скільки ти вже перехилив, га, Джоне?

Джон посміхнувся. Бен Старк зареготав.

— Так я й гадав. Та нехай. Здається, я був іще молодший за тебе, коли вперше нализався по-справжньому, як чіп.

Він поцупив з найближчої тарелі кружальце смаженої цибулі у темній підливці й захрумтів ним.

Джонів дядько мав різкі риси обличчя, з себе був сухорлявий і міцний, наче кремінь, але у його сіро-блакитних очах завжди гуляла смішинка. Вдягався він у чорне, як і личило братчикові Нічної Варти. Сьогодні його одяг складали багатий чорний оксамитовий жупан, високі шкіряні чоботи, широкий пас зі срібною застібкою та важкий срібний ланцюг навколо шиї. Жуючи цибулину, Бенджен спостерігав за Привидом цікавим оком.

— Дуже тихий вовк, — відзначив він.

— Він не такий, як інші, — мовив Джон. — Ніколи навіть не писне, чого ж я і нарік його Привидом. А ще тому, що білий. Усі інші темні — сірі або чорні.

— За Стіною лютововків багато. Ми чуємо їх, коли ходимо у розвідки. — Бенджен Старк окинув Джона довгим поглядом. — Хіба зазвичай ти не їси за столом разом зі своїми братами?

— Зазвичай так, — глухо відповів Джон. — Але сьогодні пані Старк вирішили, що королівську сім’ю образить присутність байстрюка.

— Зрозуміло. — Дядько зиркнув через плече на високий стіл у протилежному кінці палати. — Щось мій брат сьогодні не у святковому гуморі.

Джон теж помітив. Байстрюкові доводилося зрання вчитися все помічати, читати правду у очах людей. Батько вітав гостей, як належить, але Джон відчував у ньому дивну напругу, якої раніше не пам’ятав. Він говорив дуже мало, обводив палату зіщуленими очима і, здавалося, нічого не бачив. За два крісла від нього король увесь вечір цмулив вино, як не в себе. Його огрядна мармиза яскраво червоніла з-під рясної чорної бороди. Король проголосив багато здравиць, гучно реготав з усіх жартів, накидався на кожну страву, наче приїхав з голодного краю, а поряд з ним королева здавалася холоднішою за крижану скульптуру.

— Королева теж сердита, — стиха відповів Джон дядькові. — Удень батько повели короля до крипти, а королева не хотіла, щоб він ішов.

Бенджен зміряв Джона прискіпливим поглядом.

— А ти швидкий на око, га, Джоне? Варті на Стіні така людина стала б у пригоді.

Джон аж розпух від гордощів.

— Робб краще за мене володіє списом, та я вправніший з мечем, і Гулен каже, що верхи я сиджу не гірше за будь-кого в замку.

— То визначні успіхи!

— Візьміть мене з собою, як поїдете на Стіну, — у раптовому пориві попрохав Джон. — Батько дозволять, якщо ви попросите, неодмінно дозволять!

Дядько Бенджен вдивився йому в обличчя.

— Таким молодим хлопчакам нелегко звикнути до Стіни, Джоне.

— Я майже дорослий чоловік, — заперечив Джон. — Мені буде п’ятнадцять на наступні іменини, а до того ж маестер Лювин каже, що байстрюки ростуть швидше за інших дітей.

— Цього я не заперечуватиму, — відказав Бенджен, зібгавши губи. Він забрав Джонового кухля зі столу, налив собі з найближчого глека і випив одним довгим ковтком.

— Даеронові Таргарієну було всього чотирнадцять, коли він завоював Дорн, — мовив Джон, який мав Юного Дракона за одного з улюблених героїв.