Сансі почав уже уриватися терпець.

— Ти мусиш піти зі мною, — твердо мовила вона до сестри. — Королеві не відмовляють. І септа Мордана чекатиме.

Ар’я не звернула на сестрини слова жодної уваги. Вона занадто сильно смикнула гребінцем, Німерія ображено загарчала і вивернулася.

— Ану йди сюди!

— Шляхетному товариству подадуть лимонні тістечка та чай, — урочисто і по-дорослому продовжила Санса. Панночка потерлася їй об ногу, Санса почухала їй за вухом так, як та полюбляла, і вовчиця всілася коло неї на хвіст, стежачи, як Ар’я ганяється за Німерією. — Навіщо ганяти верхи на смердючій кобилі, упрівати і наживати болячки, коли можна всістися на пухові подушки та їсти тістечка з королевою?

— Я не люблю тієї королеви, — мимохідь кинула Ар’я. Сансі перехопило подих, бо навіть від Ар’ї вона не чекала подібного блюзнірства. Та сестра продовжувала теревенити, не зважаючи. — Вона мені не дозволить привести Німерію.

Ар’я встромила гребінця за пояс і почала підкрадатися до своєї вовчиці. Німерія сторожко спостерігала за її вивертами.

— Вовчиці не місце у королівському каравані, — відказала Санса. — А ще вовків боїться принцеса Мирцела, ти сама вже маєш знати.

— Мирцела — ще дитя мале. — Ар’я таки упіймала Німерію за шию, але щойно витягла гребінець, як лютововчиця вирвалася на волю і втекла. Роздратована Ар’я жбурнула гребінця на землю.

— Погана, погана вовчиця! — заверещала вона.

Санса мимоволі всміхнулася. Якось їхній псяр сказав їй, що тварина завжди удається в хазяїна. Вона легенько обійняла Панночку, та лизнула їй щоку, і Санса захихотіла. Ар’я почула і різко обернулася, палаючи від гніву.

— Чхати мені, що ти там бурмочеш, я поїду кататися верхи. — На її довгому конячому обличчі з’явився той особливий вираз, із яким вона завжди робила щось свавільне.

— На богів, Ар’є, ти інколи поводишся зовсім як дитина, — завважила Санса. — Гаразд, піду сама. Так буде навіть краще. Ми з Панночкою з’їмо усі лимонні тістечка і чудово посидимо без тебе.

Вона відвернулася, щоб піти геть, але Ар’я закричала услід:

— Тобі теж не дозволять привести Панночку!

І перш ніж Санса придумала щось у відповідь, її сестра втекла, кинувшись за Німерією берегом річки.

Самотня і принижена, Санса рушила довгим зворотнім шляхом до заїзжого двору, де на неї мала чекати септа Мордана. Панночка тихенько трусила поруч. Санса ладна була заплакати. Вона тільки бажала, щоб усе завжди було так мило і красно, як у піснях. Чому Ар’я не здатна поводитися гречно та ласкаво, як принцеса Мирцела? От би й собі мати таку сестру.

Санса ніколи не розуміла, як дві сестри, народжені за якихось два роки одна від одної, можуть так різнитися. Гаразд, вона б зрозуміла, якби Ар’я була байстрючкою, як їхній зведений брат Джон. До речі, Ар’я і скидалася саме на Джона своїм довгим обличчям і брунатним волоссям Старків. Ані в обличчі, ані у волоссі сестра не мала нічого від їхньої пані матері. Але Джонова мати, як люди казали, була якась простачка. Колись Санса, як була менша, навіть запитала в пані матері, чи немає тут якоїсь помилки. Може, її справжню сестру вкрали мамуни чи ще хто? Але мати тільки засміялася і запевнила, що Ар’я — їхня справжня дочка і законна сестра Санси, кров її крові. Санса не могла уявити, щоб мати про таке брехала, і мусила примиритися з дійсністю.

Але ближче до середини табору вона швидко забула про свої негаразди. Навколо королевиного каравану зібрався натовп. Санса почула гудіння збуджених голосів, неначе з цілого рою бджіл. Двері каравану були прочинені навстіж, королева стояла на верхній сходинці та до когось посміхалася. Санса почула, як та каже:

— Рада вшановує нас великою честю, ласкаві панове.

— Що тут відбувається? — запитала вона в знайомого зброєносця.

— Рада надіслала лицарів з Король-Берега нам назустріч, — відповів той. — Почесну варту для короля.

Бажаючи подивитися, Санса пустила Панночку розчистити їй дорогу крізь натовп. Від лютововчиці люди поспіхом розступалися. Підійшовши ближче, вона побачила двох лицарів на коліні перед королевою і аж заблимала очима від їхніх обладунків розкішної мистецької роботи.

Один лицар мав на собі витончений риштунок з білих поливних лусочок, сліпучих, мов поле свіжого снігу, з блискучим від сонця срібним карбом та пряжками. Коли він зняв шолома, Санса побачила, що то старий воїн з білим, як його обладунок, волоссям, але на вид ще дуже сильний та спритний. З плечей у нього висіло білосніжне корзно Королегвардії.

Другий лицар був молодик близько двадцяти років у повних латах темно-зеленого, мов ліс, кольору. Санса ще не бачила гарнішого за нього чоловіка: високий, могутньої статури, з чорним, як воронове крило, волоссям до плеч, виразно окресленим голеним обличчям і сміхотливими зеленими очима у колір свого обладунку. Під пахвою він тримав глухого шолома з пишними оленячими рогами, що сяяли золотом.

Спершу Санса не помітила третього прибульця. Він не колінкував разом з двома іншими, а стояв збоку, біля коней, і мовчки спостерігав вітання. То був худий понурий чоловік з віспинами на обличчі, без бороди, з глибоко запалими очима та щоками. Хоч і не старий іще, він мав на голові лише кілька жмутів волосся, закинутих за вуха, проте довгих, як у жінки. Його обладунок складали шкіряний каптан та сіра сталева кольчуга без жодних прикрас, побита віком та частим ужитком. Над правим плечем в нього виднілося старе шкіряне руків’я меча, припнутого до спини — обіручного меча, занадто довгого, щоб носити при боці.