— Зовсім не її, — відказав Бран. — Я найбільше полюбляю такі, де страшно.

Він почув знадвору якийсь гармидер і обернувся до вікна. Рікон біг через двір до брами, за ним трусили вовки, але башта дивилася не в той бік, і Бран не бачив, що там таке. Роздратований, він вгатив кулаком по стегні, але болю не відчув.

— Моє миле літнє дитятко, — тихо мовила Стара Мамка, — що ти можеш знати про страхи? Страшно взимку, малий паничу, коли падає сніг у сто ступнів завтовшки, а з півночі виють вовками крижані вітри. Страшно довгої ночі, коли сонце ховає лик на цілі роки, малі діти народжуються і помирають у темряві, лютововки кощавіють з голоду, а лісами блукають білоходи.

— Тобто Інші? — обережно перепитав Бран.

— Інші, — погодилася Стара Мамка. — Тисячі й тисячі років тому настала зима. Холодна, тяжка, нескінченна. Такої не пам’ятав ще ніхто. Впала ніч завдовжки у покоління людей. Королі тремтіли й помирали у замках так само, як свинопаси у халупах. Жінки душили дітей, щоб не бачити, як ті вмирають з голоду, і лементували, і чули, як сльози застигають льодом на щоках.

Вона замовкла, замовкли й її дротики. Тоді вона зиркнула на Брана блідими, більмуватими очима і запитала:

— Ну ж бо, дитино, отакі казки тобі до вподоби?

— Еге ж, — буркнув Бран, — тільки…

Стара Мамка кивнула.

— У темряві уперше з’явилися Інші, — мовила вона, знову заклацавши, клац-клац-клац. — То були холодні мертві потвори, що ненавиділи залізо, вогонь і дотик сонця, а ще усіх істот з гарячою кров’ю в жилах. Вони ринули на городи і королівства, без ліку знищували хоробрих звитяжців та цілі війська, галопували на блідих мертвих конях і вели за собою в бій натовпи убитих ними ж людей. Уся людська міць не могла подолати їхнього наступу, навіть діви та немовлята не знаходили в них милості. Дів вони до смерті заганяли у морозних лісах, а людськими дітьми годували своїх мертвих вояків.

Її голос стишився мало не до шепотіння, аж Бран нахилився уперед, щоб краще чути.

— То було ще до приходу андалів, за багато століть до того, як з-за вузького моря, з міст понад Ройном втекло усе жіноцтво. Сотню королівств того часу населяли першолюди, які самі раніше забрали цю землю в дітей лісу. Щоправда, тут і там у непролазних хащах ще жили діти лісу в своїх деревних містах і порожніх пагорбах, а обличчя на деревах несли варту. Отож посеред холоду і смерті, що наповнили землю, останній звитяжець вирішив знайти дітей. Він сподівався, що їхні прадавні чари зможуть повернути те, що не змогло захистити військо людей. Він рушив до мертвих країв із мечем, конем та собакою, ведучи за собою тузінь бойових товаришів. Шукав кілька років і зрештою полишив надію знайти дітей лісу в їхніх потаємних містах. Один за одним померли його супутники, його кінь, а тоді навіть його собака. Меча проморозило так, що коли він одного разу вдарив ним, то зламав навпіл. Потім Інші почули в ньому гарячу кров, мовчки пройшли його слідами, вистежили зграями блідих білих павуків завбільшки з хорта…

Бац! Двері відчинилися, і Бранове серце підскочило до горла з раптового переляку. Але то був маестер Лювин, а за ним на сходах тупцював Ходор.

— Ходор! — оголосив стайняр за своїм звичаєм, даруючи усім широчезну посмішку.

Та маестер Лювин не посміхався.

— Маємо гостей, — повідомив він, — які вимагають твоєї присутності, Бране.

— Та я ж слухаю казку, — пожалівся Бран.

— Казки вміють чекати, паничу. Щойно захочете до них повернутися, а вони вже тут, — мовила Стара Мамка. — Гості ж, хоч і не такі терплячі, можуть самі принести якусь нову оповідку.

— Хто там? — запитав Бран в маестра Лювина.

— Тиріон Ланістер і декілька братчиків Нічної Варти зі звістками від твого брата Джона. Зараз їх приймає Робб. Ходор, будь ласкавий, знеси Брана донизу, до трапезної.

— Ходор! — гаряче згодився Ходор. Він пірнув униз, щоб не вдарити велику кудлату голову на одвірку. Мав-бо мало не сажня зросту, і тому важко вірилося, що вони зі Старою Мамкою однієї крові. Бран зацікавився, чи й Ходор не зіщулиться з роками, як його прабабуся. Та мабуть, не зіщулиться, хай проживе хоч тисячу років.

Ходор підняв Брана легко, мов копичку сіна, і притис, як немовля, до дебелих грудей. Він завжди трошки пахкотів конями, але то не був якийсь гидкий сморід. Ходорові руки вкривали міцні м’язи і рясна бура шерсть.

— Ходор, — мовив він знову. Колись Теон Грейджой зауважив, що Ходор не такий вже й тупий, якщо імені свого не забуває. Стара Мамка квохтала, як сердита квочка, почувши про те від Брана, і зізналася, що насправді Ходора звуть Вальдер. Ніхто не відав, де взялося оте «Ходор», але його зразу почали так кликати, бо інших слів він однак не вимовляв.

Стару Мамку залишили одну в баштовій світлиці з дротиками та спогадами. Ходор щось мугикав без усякої музики, зносячи Брана сходами долу та галереєю. Маестер Лювин поспішав позаду, намагаючись не відстати від довгих кроків стайняра.

Робб сидів на високому батьковому панському місці, маючи на собі кольчугу, каптан вареної шкіри та сувору личину Робба-князя. За ним стояли Теон Грейджой та Галіс Молен. Уздовж сірих кам’яних стін під високими вузькими вікнами вишикувалося з тузінь стражників. Посеред палати стояв карлик з пахолками та чотири незнайомці у чорних шатах Нічної Варти. Бран відчув у залі притамований гнів тієї ж миті, як Ходор вніс його крізь двері.