А спека-таки стояла неабияка. Просякла потом шовкова сорочка прилипла Недові до грудей. Густе вологе повітря вкрило місто, наче мокра повсть. На березі річки робилося казна-що: міська голота висипала з жарких задушливих блощичників шукати спального місця коло води та сподіватися рідкого подиху свіжого вітерцю.

— Дякую за ласку, — відповів Нед, всідаючись.

Пицель узяв двома пальцями маленького срібного дзвіночка і тихенько теленькнув. До світлиці заспішила струнка молоденька служниця.

— Будь ласкава, дитино — молока з льодом для Правиці Короля і для мене самого. Добре підсолодженого.

Дівчина пішла по напій, а великий маестер сплів пальці разом та влаштував руки на череві.

— Простий люд каже, що останній рік літа — завжди найспекотніший. Загалом це невірно, але саме так часто здається, хіба ні? У такі дні, як цей, я заздрю літньому снігові, до якого ви, північани, звичні у своєму краю.

Важкий, коштовно оздоблений ланцюг навколо шиї старого дзеленькав, коли той совався у кріслі.

— Правду кажучи, літо короля Маекара було спекотнішим за теперішнє і не те щоб набагато коротшим. Були дурні, ба навіть у Цитаделі, які вважали спеку за знак, що нарешті настало Велике Літо, літо без кінця. Але сьомого року воно раптом пішло на спад, і ми пережили швидку осінь, а тоді жахливу довгу зиму. Та все ж, поки стояло літо, сонце пекло немилосердно. Розжарений Староград чисто вимирав удень і повертався до життя лише вночі. Ми, бува, блукали у садах коло річки і сперечалися про волю богів. Пам’ятаю запахи тих ночей, мосьпане: парфуми та піт, визрілі дині й кавуни, що аж пирскали соком, бросквини та гранати, нічну тінь та місяцеквіт. Я тоді був молодий, ще тільки кував свого ланцюга. Спека не виснажувала мене так, як оце зараз.

Пицель опустив на очі повіки і, здавалося, заснув.

— Прошу вибачити, пане Едарде. Ви ж напевне прийшли не за тим, аби слухати пусті балачки про літо, яке минуло ще до народження вашого батька. Даруйте старому, трохи захопився спогадами. На жаль, розум подібний до меча — з часом іржавіє. А ось і наше молоко.

Служниця поставила тацю між ними, і Пицель посміхнувся до неї.

— Мила дитино. — Він підняв келиха, скуштував, кивнув. — Дякую. Йди собі.

Коли дівчина пішла, Пицель втупився у Неда бляклими слізливими очима.

— То про що це ми? А, так. Ви питали про князя Арина…

— Питав.

Нед з чемності ковтнув холодного молока. Прохолода втішала, та меду на його смак було забагато.

— Правду кажучи, певний час Правиця був наче сам не свій, — вів далі Пицель. — Ми сиділи в одній раді багато років, я вельми чітко бачив ознаки, але пояснював їх собі важким тягарем, який він ніс так довго та вірно. На його широкі плечі лягли усі турботи держави, не рахуючи інших: синочок-бо його був дуже хворобливий, а вельможна пані дружина така занепокоєна, що не полишала малого ані на мить. Подібне виснажить навіть і молодого сильного чоловіка, а молодість князя Джона давно минула. Тож не диво, що він виглядав засмученим і втомленим. Саме так я тоді міркував. Натомість зараз не знаю, що й гадати.

Маестер статечно затрусив головою.

— Що ви можете розповісти про його фатальну хворобу?

Великий маестер розвів руки у безпорадному смутку.

— Якось він прийшов до мене запитати про одну книгу. Здоровий і міцний, як завжди, хоча й глибоко стурбований, як на мене. А наступного ранку він судомився від болю, неспроможний встати з ліжка. Маестер Колемон гадав, що то шлункова застуда. Погода стояла спекотна, Правиця часто вживав вино з льодом, а від цього, бува, потерпає шлунок. Коли князь Джон заслабнув ще дужче, я оглянув його сам, але боги не дали мені сили врятувати Правицю.

— Я чув, що ви відіслали від нього маестра Колемона.

Великий маестер кивнув так неквапно і урочисто, як льодовик сповзає з гори.

— Так, відіслав, і боюся, пані Ліза ніколи мені не пробачить. Можливо, я й помилився, але тоді вважав це доцільним. Маестер Колемон мені наче син, ніхто не поціновує його здібності вище за мене, але ж він молодий, а молоді не завжди розуміють, яке крихке життя жевріє у старому тілі. Він прочищав шлунок князя Арина послабними настійками та перцевим соком, і я злякався, що це вб’є його вельможність.

— Чи казав що-небудь Правиця у свої останні години?

Пицель зморщив лоба.

— Наприкінці своєї лихоманки Правиця кілька разів повторив ім’я «Роберт», але годі знати, чи він мав на увазі свого сина, а чи короля. Пані Ліза не дозволяла малому увійти до кімнати хворого, боячись, щоб і той не схопив заразу. Король, проте, приходив і годинами сидів коло хворого, балакаючи та жартуючи про давні добрі часи, щоб підбадьорити дух князя Джона. Його милість так сильно любили покійного, що мені аж серце краялося.