Остап замислився на мить, тоді раптом:

– А мій батько живий, пані Птахо? Де тепер він?

– Не знаю. Того, хто не має імені, доволі важко відстежити, не те що знайти. Хіба легко впіймати тінь? От вона є, і ти йдеш за нею назирці. Але раптом сонце закриває хмара, і тінь зникає. Думаю, що батько твій живий. Бо сірі досить активні, а він має те, без чого їм важкувато довелося б.

– Силу світлих? – запитував.

– Ні! Просто силу. Вона в тобі або є, або її нема. А вже далі – то твій вибір, якого кольору вона стане. Ти хотів би зустрітися з батьком?

Остап замислився. Тоді різко відповів:

– Поки що ні. Надто всього багато відбувається зараз. Він шукав мене?

Птаха заперечливо похитала головою.

– Ні, ніколи. Він навіть не знає, що я тебе привела у світ світлих. Ти був просто врятованим, а тебе могли поселити в будь-якому Світлому чи нейтральному світі. Та ти так солодко заснув на моїх руках, що в мене не стало духу віддати тебе комусь чужому. – Ніжно посміхалася і вже серйозно додала: – Сірим заборонено мати дітей, заводити родини і тим більше кохати. Почуття руйнують мир у людині – один із постулатів їхньої філософії. Покохавши, твій батько порушив купу приписів. Може, тому і ти досі живий, і цей світ, хай мертвий, але за тисячу літ досі не перетворився на порох. Щось той мертвий світ вкупі досі тримає. Може, це ти.

– Що? Тисячу літ? Але ж мені тільки вісімнадцять.

– Так, час у цьому світі тече геть по-іншому.

– Тобто цей світ, пані Птахо, має досі шанс? – запитував, не вірячи сам собі.

Птаха не відповіла, натомість казала геть інше:

– Ти син безсмертного, хай і відступника, але його син по крові. Тому маєш повне право бути серед претендентів на обраних. Мара просила тобі передати Перемінника. А сила, яку дасть тобі Перемінник, можливо, дасть відповідь на твоє запитання. Отримання та прийняття Перемінника – це смерть тебе колишнього і народження нового. Але, зрештою, ти матимеш час, щоб про це подумати і погодитися чи не погодитися зі мною.

– Дякую за Перемінника, – трохи невпевнено та несміло прошепотів Остап.

– Нема за що. Повір мені, відповідальності у безсмертних набагато більше, аніж у звичайних людей. Відповідальності і за себе, і за свої вчинки, і за вчинки та дії тих, ким ти опікуєшся. Говорити правду, жити за правилами, завжди ставити інтереси творця вище власних, не піддаватися спокусі ставати богами, володарями, вершителями. Доля безсмертного не проста. Ти це дуже швидко зрозумієш. Бо одне споглядати, співчувати, навіть заздрити безсмертному, інше – бути ним. І найгірше, що відмовитися від цього майже не можна. Бо… Це твоя доля, яка вибирає тебе.

– Пані Птахо! А хіба безсмертні не є вершителями доль, не втручаються в хід історії, не змінюють її? Ось темні, наприклад, коли зіштовхують смертних між собою, чи навіть ви, коли заступаєтеся за смертних, намагаєтеся вчинити так, щоб менше було зла та лиха.

– О! У тебе, Остапку, багато запитань. Але чи матиму я на них відповіді? Ти вже багато знаєш і про рівновагу, і про те, чому вона така необхідна. Я колись Мальві казала і повторю це для тебе: рівновага – це гармонія між вогнем та кригою.

Остап мовчав, видно було, що він не зовсім розуміє Птаху. Вона посміхнулася:

– Не розумієш? Та це поки що. У нас із тобою буде багато часу, щоб і про це поговорити. Тільки творець має право бути і карателем, і вершителем, і милосердним, і безжальним водночас. Ми його зброя, ми ті, хто допомагає йому.

– Ви мій Учитель? – запитав Остап.

Птаха кивнула головою, погоджуючись:

– Так, думаю, що я. Ти ж не проти? Хоча світлі безсмертні ще не знають про твоє існування. Темні також… І сірі, звісно. Але темні на тебе не стануть пред’являти жодних претензій – це стовідсотково. Вони надто зайняті Мальвою.

– Я й не хочу до темних і не збираюся з ними вести будь-які перемовини.

Птаха, вклавши якнайбільше тепла в голос, сказала спокійно:

– Я знаю, хлопчику мій. Знаю. Тут ти не хвилюйся, бо я ніколи не переконуватиму тебе хай навіть пробувати зазирнути за зворотний бік. Те видиво не для тебе, любий. Ти надто щедро переповнений світлом. Навіть для великої місії безсмертного це забагато. Ти унікальний. Тому, напевне, і Мальва до тебе тягнеться. Її світлий бік шукає свою половину і, здається, вже знайшов. Це гарно читається в її серці. Хоча я і не Лада, щоб це добре бачити, але дещо можу. Темні бувають надто самовпевненими, особливо, коли справа стосується безсмертного, який походить із роду смертних. А ти ще й виріс у Світлому світі. І ти для них лишень один зі Світлого світу. Про те, що твій батько також безсмертний, знає мало хто. Ти, я, Мара.

– І мій батько?

– Так, твій батько. Але він мовчатиме і ніколи цього не визнає, бо…

– Сірі його проклянуть.

– Гірше, Остапку. Любов це зброя слабких, і за неї сірі карають смертю. Я вже казала, там почуття відсутні: любов, ненависть, співчуття, ніжність, добро, навіть зло. Є тільки абсолютний порядок та віра в справедливість. Тож… Якщо ми не бажаємо смерті твоєму батьку – також мовчатимемо про його батьківство. Бо та кара, яку за зраду придумали сірі, ніщо в порівняні з тортурами темних. Це дорога в нікуди і в ніщо. Де немає нічого і нікого, і, потрапляючи туди, душа назад не повертається, стаючи частинкою хаосу.