Горпина вміла бачити людей не тільки очима. Вона тримала за руку Остапа не один раз і зараз казала те, про що говорило їй Остапове серце.

– Серце хлопця наче заховане в клітку. Воно досі в ній. Сили, що живуть у тому серці, дуже могутні, але стіни клітки їх не пускають на волю.

Горпина запитально дивилася на Птаху:

– То він не з твого світу, Птахо, не з Яровороту. Він геть інший. Він там чужий.

Птаха сумно зітхнула:

– Так, інший. Бо він народився у світі Замерзлого Сонця, де зовсім не було нічого з того, що має мати на собі земля і не тільки земля. Там навіть сонця справжнього не було, принаймні тоді, коли народився Остап. Люди замінили його на штучне. На робота тобто. – Горпина посміхнулася. О, Птаха знає, хто такі роботи. А безсмертна продовжувала: – Несправжня трава, дерева, риба в морі, земля, закута в панцир, штучні хмари, вітри. Люди в тому світі в якийсь мент почали вважати себе всемогутніми богами.

– Це темні їх напоумили? – Горпина чомусь була впевнена, що то робота темних.

– Темні? Що ти. У темних інша місія. Вони старалися, як і ми, втрутитися, бо світ втрачав свою цілісність. Так, темні служать іншому боку. Але боку одного цілого. Для них сонце, земля, вітер, вогонь та вода не менша цінність і святість ніж для нас. Ні, це не темних робота… Це зробили ті, хто вигадав нову філософію буття. Це робота сірих.

Птаха зробила паузу. Горпина мовчала.

– Ти знаєш, хто такі сірі? – щиро здивувалася безсмертна.

– Знаю, Птахо, знаю. Не вважай смертних малими дітьми. Інколи ті діти мають вроджені таланти. – Тоді спокійніше додала: – Тому ви той світ і знищили, через сірість? А може, слід було зачекати та дати тому світу можливість реабілітуватися?

– Ми знищили? – Птаха трохи втомлено і навіть не гніваючись відповідала: – Що ти. Ми не маємо аж такого права на втручання. Земля-мати того світу сам їх із себе скинула. Ти як травниця мене зрозумієш. Що ти будеш робити, якщо заразишся коростою? Будеш лікуватися чи терпляче розчухувати своє тіло аж до виразок, поки тебе отой жучок-паразит повністю не з’їсть?

– І?

– Одного дня штучно створене сонце перегоріло… Нове ніяк не змогли запустити, бо вітровії враз перестали слухати людей. Збій в системі керування – так, здається, це називалося. Вітри не слухали відтепер безсмертних. Ми знали, що так станеться. Тобто передбачали. Вітри ревли з шаленою швидкістю, ламаючи, перевертаючи, вбиваючи, тоді з’явилися буревії та урагани. Блискавки шаленіли над світом, спалюючи, руйнуючи, вбиваючи. Народилися смерчі, океан ковтав сушу. То відступав, то нападав. А потім… Потім стало холодно. Дуже холодно. І світ почав замерзати. Що світ без тепла, сонця, живої землі? Світ помер. Хто не згорів та не втопився, той замерз. Тепер це сіра пустеля. Єдиний, хто з людей вижив, – це Остап. Мені вдалося переконати Рать Голів світів, що для збереження рівноваги у Всесвіті слід врятувати бодай одне дитя з того світу. Послухали, врятували. Остап мені як син. І ще одне: відтепер він, як і Мальва, позначений. І от така халепа. Сонне серце…

Наприкінці розповіді Горпина чомусь проясніла на обличчі, наче знайшла вихід із непростої ситуації.

– Ти кажеш, що світ Остапа мертвий і майже від його народження мертвий?

Птаха хитнула на знак згоди головою.

– Мама Остапа зі світу Замерзлого Сонця, і вона мертва. Я відчуваю це, коли торкаюся до його руки. Але батька я там не бачу. Він з іншого світу, тобто з живого світу. І він досі живий.

– Горпино, розумна жінко, а ти впевнена в тому, що Мара тобі ніколи Перемінника не пропонувала? – Птаха аж заплескала радісно у долоні. Вона захоплено дивилася на звичайну смертну жінку. – Тобі й розповідати нічого не треба. Ти й так усе знаєш.

– Впевнена. Не пропонувала, – Горпина посміхалася тільки кутиками вуст. – Я лише смертна людина, Птахо, яка йде тою ж дорогою, якою колись йшла ти, поки не стала безсмертною. Але маю вроджене вміння чути усе живе, особливо те, що не приховують від мене, однак таять від інших. Бачиш, і прості смертні можуть бути потрібними.

– Ні, Горпино. Не просто потрібні. Ви важливі для світобудови. Ви – це майбутні ми. – Птаха радісно посміхнулася.

Горпина розуміюче кивнула та додала:

– А я, здається, знаю, як можна в Остапові все виправити. Колись був такий звичай: коли дитина народжувалася, її пуп слід було закопати під деревом. Якщо народився хлопчик, то під дубом, якщо дівчинка – під калиною. Це твоє коріння, твій початок, з якого починаєш свій шлях. Початок Остапа зовсім не торкався землі, не бачив сонця, як і початок його мами і, напевне, бабусі також та ще хто-зна скількох поколінь по маминій лінії. Тому Остапу так важко віднайти себе. Він уже не в одному порідді мов зрізана квітка, яка має корінчики, а проте її ніяк не висадять у землю. Він не від того не чує, що не має таланту, а від того, що початок його матерії, яка має живитися природною силою, заблоковано. Так, Остап зі збоченого світу, де земля мертва. Але його батько походить зі світу, який ще досі живий. Я це відчуваю. І батько хлопця живий, і навіть старший батько, тобто дід. Отут із пуповиною усе гаразд. Вона потужна. У такім випадку Остапу доволі легко повернути пам’ять землі, відкрити його серце. І ти знаєш, що далі робити. Правда, Птахо?!

Очевидно, здогадувалася. Мала знайти другу батьківщину Остапа. Тобто світ, з якого прийшов колись світлий безсмертний Шепіт. Птаха нічого не знала про його походження. Безсмертний Шепіт її не цікавив навіть тоді, коли опустився зі свого сірого неба і прийшов до неї просити за сина. І в думках ніколи не стала б цікавитися зрадниками. Учитель Посолонь, мудрий та справедливий, ніколи не називав таке навернення до напівтіней зрадою. А тоді що це? Учитель казав доволі спокійно: «Віра – то велике диво, дочко. Якщо вона справжня, то це легкий перехід з одного рівня на інший». Не розуміла тих слів, ніколи з ними не погоджувалася. Зрадник – це зрадник. Хоча, щоб не ображати почуття Остапа, відповідала хлопцю словами Вчителя Посолоня. Ні, вона не стане зараз занурюватися в питання моральності чи аморальності, правди чи істини. То різні речі, і кожна по-філософськи могутня.