Вони розпрощалися з Учителем Посолонем. Птаха стала на поріг Східних воріт, зробила крок вперед і… Не встигла й кліпнути, як перемістилася в інший світ. Довкола стояла мертва тиша. Жодних звуків. І весь простір заповнював густий та вологий туман. Посеред того туманного мороку ледве-ледве прозирала людська постать. Вона заговорила:

– Йменням Сварожого кола вітаю тебе, ученице Птахо! Піднімаю вгору руки та уклінно прошу всі сили світу Невридії не шкодити тобі, пильнувати тебе. Прошу заступництва в сил лісів, боліт, рік, вод, трави, хмар, туманів, стихій. Бережіть це дитя яроворотське, учіть його, напучуйте, не ображайте, більше давайте, аніж забираєте.

Птаха, як учив її Вчитель Посолонь, стала навколішки, піднявши вгору руки, долонями верх, а потім три рази низесенько, аж головою до землі, вклонилася. Останній раз – поцілувавши землю. Потім встала з колін, підійшла до найближчого дерева, на яке впало око і яке заледве проглядалося в тумані. То була берізка. Зняла з голови блакитну стрічку й почепила на гілці дерева, потім скинула й пояс, власноруч сплетений, оберіг-посланець, та оперезала ним стан берізки:

– Хай частина моєї вроди буде з твоїм світом, берізко. Хай частинка моєї сили буде у твоєму тілі, берізко.

Тоді раптом згадала, що забула про постоли. Зняла їх з ніг, поставила під деревом та пролепетала:

– Хай босі ноги мої зробляться добрим знаком. Бо я не стану топтати стовпів твоїх, Невридіє, не ламатиму серця твого, не плюватиму в душу твою. Прийми мене в своє лоно, Невридіє, відкрий знання свої, ті, які ти можеш відкрити непосвяченому чужинцю. Прийми в тіло твоє, в кров твою, в обійми твої…

Вмовкла. Стояла, слухаючи тишу, чекаючи хоч якогось знаку, і враз… Тишу розірвало галасом, шумом, наче сухий лист гучно тріснув, наче хтось натиснув на важіль та все ввімкнулося. Повернулися звуки, туман почав розсіюватися. У небі засяяло сонце, і перед ясні очі Птахи явився високий широкоплечий чолов’яга – синьоокий та світло-русявий. Довге волосся було зібране на потилиці у хвіст. Він напівсхилив голову в поштивому поклоні і відрекомендувався:

– Я Мирослад, твій наставник у світі смертних, у світі Невридії. Ласкаво просимо у світ смертних неврів, безсмертна.

Чому вона тоді вирішила, що він також смертний? З вітання, напевне, бо запросив її до смертного світу. А може, й через чутки, які ходили Яроворотом. Чи з непевних напучувань Учителя. Сам Мирослад ніколи не казав їй, що також смертний. Лишень повідомив, що є Учителем у світі смертних неврів. Тоді, здається, вона сама себе й ошукала. Бо не була дуже уважною до дрібниць, деталей, як того завжди вимагав Учитель Посолонь. Ох, та чому не була? Вона й зараз неуважна…

Отак вона й познайомилася з Учителем Миросладом, який майже рік вчив її у світі Білих Вурдалаків не тільки вмінню переверництва, а й вправності завжди залишатися звичайною людиною, незважаючи на те смертна ти чи безсмертна.

Це був благоліпний світ – зелений, багатий на красу та щедрий на віддачу.

Вона звикла багато говорити, запитувати. Учитель Посолонь та й інші її Учителі завжди охоче відповідали на запитання. У Невридії вона зіткнулася з геть іншим ставленням до слова. Воно тут було, направду, на вагу золота. Мовчазні, заглиблені у власний світ неври доволі скупо відповідали на питання, найчастіше просто не чуючи їх. Спочатку це її ображало, вона думала, що ті люди вороже налаштовані до неї, ігнорують її, та згодом зрозуміла – помиляється. Для спілкування не завжди потрібні слова, інколи вчинків достатньо.

Ох, на початку в світі невритському чулася зовсім чужою. Мов штучно принесений з якоїсь тропічної країни в помірні широти екзотичний квіт. Його силою тицяють у холодний непривітний ґрунт, а він, замість того, щоб почати адаптовуватися, вимагає усіх підлаштуватися під нього. Згодом вона зрозуміє, що на початку поводилася зовсім неправильно. Бо вважала свою вищість над смертними, тобто безсмертя, не простим даром неба, а чимсь неординарним. Бо вона краща від кожного в цьому задрипаному смертному світі, розумніша та й сильніша. Свята простота. Тут, напевне, ще не таких ставили на місце!

Так-так, від усвідомлення своєї вищості у будь-кого дах знесе і їй тоді зносило конкретно. Учитель Посолонь, який любив Птаху як батько, ніколи цього не помічав. Чи, може, не хотів бачити, що його прекрасна учениця перетворюється на егоїстку. Навіть більше, Посолонь навіть пишався успіхами малої Птахи, яка у свої юні літа була в дечому вправнішою та мудрішою, аніж деякі вже посвячені безсмертні. То після повернення з Невридії до неї прийде чітке розуміння, що смертних не тільки поважати та любити треба, а й навчатися від них не соромно. І тим паче не соромно дякувати щиро за науку.

А поки що вона, вперта та самовпевнена, йшла світом Білих Вурдалаків, слухаючи скупу мову свого теперішнього Вчителя Мирослада. Чоловік говорив куцими реченнями, просто та чесно.

– Це край неврів, Птахо!

Туман розвіявся, і перед очима дівчини відкривався мальовничий краєвид. Довкола шумів густий ліс, співали птахи, десь поруч текла ріка, бо дівчина чула її ніжне та трепетне жебоніння. Чоловік, видно, помітив її реакцію на плюскіт води і тому зауважив:

– Річка поруч. Має ймення Стохід.