Коловорот подій закручувався далі. Мальва несподівано виявилася донькою Стриба, яку виховували прості смертні. Пані Птаха про це знала від самого народження Мальви, але чомусь нічого не розповідала Стрибогу. Той просто оскаженів, заледве не вбив ту, яку ще донедавна кохав дужче за життя, за батька, за матір… І все полетіло шкереберть. Все…

Прибита горем Мальва у Яровороті, її рука стискає його долоню, не відпускаючи від себе. І він не знає, плакати чи радіти від щастя. Так, то було справжнє щастя – бачити її біля себе, тримати за руку, гладити по голівці, як маленьку, коли вона прокидалася посеред поганого сну, розповідати казки, завжди добрі, світлі, яскраві… Цілувати подумки її сірі очі, кутики губ, так зухвало випнуті догори. А тоді вона пішла разом із Птахою. Він готовий був до того. Знав, що так станеться, бо вона обрана безсмертна, а він – лишень служка з Яровороту, звичайний смертний.

Ставив на собі крапку. Не вірив у те, що Мальва бодай захоче мати такого друга, як він. Перед нею відкривалися тисячі дверей, а він – навіть не ще одні цікаві двері й навіть не поріг, а просто один із тих, кого безсмертні образно красиво називають травою, яка тримає на собі світи. Коли Мальва йшла, то обіцяла повернутися. Щось незбагненно-рідне читалося тоді в її очах. Не йняв тому віри, переконував себе, що не розуміє тої мови. Бо що він міг їй дати? Він простий смертний: народження, життя, смерть – і коло замикається для нього. А вона безсмертна…

І коли вже нічого доброго не чекаєш, навіть в диво не віриш, зорі якимсь чином стають на твій бік, всі до одної. Навіть не сердився на Птаху за те, що вона не відкрила раніше йому всієї правди про його батьків. Як він міг? Вона врятувала його, прихистивши останнього живого з мертвого світу Замерзлого Сонця у своїй хаті. Вона і батька врятувала, не розповівши світові сірих про такий підлий вчинок одноплемінника. А ще якимсь чином змусила Мару дати і йому Перемінника, зрівнявши з Мальвою у правах. Ох, не вірив він у запевнення Птахи про те, що це закономірно, бо так мало бути. І ось вони тепер із Мальвою обоє безсмертні, обоє мають безсмертних батьків і отримали шанс стати на один бік одного світу.

Скільки сумнівів пробігло його головою за останні дні? Він картав себе за недолугість, вважаючи Перемінник авансом, даним його душі передчасно, і тому старався вдесятеро дужче у навчанні та пізнанні, аніж будь-хто з тих безсмертних, кого він знав. Але що б не робив, як не намагався, увійти в контакт зі світом трав та землею не міг. Чуттєвість кудись дівалася, Перемінник наче не чув потуг його серця чи навпаки – серце тих потуг не чуло, тому й німували на щирі порухи духу. Зв’язок серця, розуму, Перемінника та душі не втримувалися в одному колі. Здається, пані Птаха знала, в чому справа. Пояснювала це так: «Оскільки ти народився у світі, де нічого справжнього не було, то й не маєш вродженого зв’язку з рідною землею». Невже безвихідь? Його батьківщина мертва, а іншої він не має. Після того як повернувся зі світу Замерзлого Сонця та почув оповідь Птахи про свій світ, йому почав він снитися. Поруч зі снами про Мальву прийшли й нелегкі сни про світ Сонячної Мушлі, який люди, його далекі й близькі родичі по крові, перетворили на місце без душі, сонця та духу…

Остап добре знав Дужа з Яроворота. Також безсмертного, позначеного Перемінником, але зовсім безталанного, як його поза очі називали навіть смертні. Він був добрим хлопцем, однак зовсім без талантів, які мають зазвичай усі обрані. Навіть варган його не слухався. Учитель Посолонь казав, що в Дужі є сили, але вони поки сплять. А коли прокинуться, ніхто не знає, бо Мара ніколи не помиляється, ніколи нікому Перемінники так просто не дарує. Тепер Остап знав, що це не зовсім правда. Принаймні приклад із Дужем промовисто говорив про це. Невже і він стане таким самим безталанним, як Дуж? Чекати моменту прокидання сили – це наче посеред пустелі чекати на дощ, який може і не впасти ніколи. Та, схоже, пані Птаха вважала по-іншому. Завжди дивувався силі духу, котрим була сповнена ця тендітна жінка. Вона не стала чекати дощу посеред пустелі, вона заходилася накликати цей дощ, зганяючи хмари. І де тільки вони не бували в пошуках того ключика, який відчинить Остапове серце.

І врешті сьогодні, коли вони повернулися зі світу Єдиного Бога, від бабусі Горпини, вона йому майже урочисто повідомила:

– Сьогодні й завтра можеш відпочити, Остапку, від наших занять. Допоможеш Учителю Посолоню в Храмі Сонця. А післязавтра будь готовий до кропіткої та наполегливої праці. Я так сподіваюся, що у мене все вийде.

Не звик розпитувати і ставити зайвих запитань. Вважав Птаху досконалою, коли буде необхідність – вона сама все розповість. І безсмертна кудись щезла на два дні. Повернулася надвечір, коли сонце опустилося майже до краю західного горизонту. Остап з Учителем саме прибирали перед вечірньою молитвою біля жертовника.

– Йменням Сварожого кола вітаю вас, – змучено вичавила з себе.

Остап з Учителем повернулися на голос. Посолонь відповів, піднявши вгору руки, як і годиться:

– Хай Сварог дарує тобі світлі дні та світлі ночі, безсмертна!

Остап повторив за Учителем весь ритуал.

– Як усе пройшло, дочко? – заклопотано запитував Посолонь, співчутливо дивлячись на Птаху. Жінка мала зморений вигляд.

– Добре пройшло. Уже все гаразд. – Птаха кволо посміхнулася. Було видно, що навіть говорити через втому їй важко. – Учителю, ви вже розповіли Остапу про Мирослада, як і домовлялися?

Учитель спокійно відповів:

– Ні. Я ж не знав, яка буде відповідь.

– Ви сумнівалися в Миросладі чи в мені? – легка печать розчарування ледь-ледь торкнула її бліде личко.

Учитель Посолонь відразу відповів:

– У собі. Ти зробиш це краще. Яка відповідь, дочко?

– Звісно, відповідь позитивна, – відповіла спроквола. Тоді перевела очі на Остапа:

– Повелитель світу Білих Вурдалаків Мирослад, Остапе, твій рідний дідусь і майбутній Учитель.