Мара важко зітхнула, плеснула у долоні.

Картинка змінилася. Під розкішною квітучою вишнею стояв невеликий дерев’яний стіл, на ньому – глечик, горнята та у мисці запашні калачі, які парували теплом. Біля стола зручні крісла. Мара простягла руку, запрошуючи Мора сідати:

– Я думаю, чоловіче, надійшов час нам з тобою порозумітися. Спільне горе об’єднує набагато ліпше, ніж спільна радість.

Мор, погоджуючись, кивнув головою. Підійшов до одного крісла, відсунув його від стола, запрошуючи Мару сідати. Вона кивнула у відповідь, наче дякувала. Нізвідкіль на столі з’явилися конвалії. Мор сумно посміхнувся. Вона любить ті квіти, він це добре пам’ятає. Мара навіть трохи зашарілася, мала вигляд заскоченої зненацька чимось приємним жінки.

У вишневому квіті гомоніли бджоли, втішаючись сонячною дниною, весняним теплом. Вони зовсім не переймались людських горем. А люди сиділи за столом одне навпроти одного та говорили. Вони, перейшовши та переживши не одне століття, так і не зуміли ані забути, ані простити, ані відпустити біль, смуток, себе. Вічність не завжди потребує надто палких зусиль, інколи їй достатньо чистого блакитного неба, сонячної днини, пахучого квіту вишні та двох людей під нею, які згадують минуле та п’ють медовуху.

– Як ти міг, Миросладе? Навіщо? Чому? – слова зависають десь аж попід небесами, а потім спадають додолу кавалками криги.

Тепер вона мудра, сформована, незалежна, запитує, не просто запитує, вимагає пояснень. А Мирослад мовчить, бо добре знає, що рано чи пізно се мало трапитися. У розкішних сивих вусах ледве втримує посмішку, опускає додолу голову, наче присоромлений юнак. Він отримав від Посолоня послання про повернення Птахи. Готувався. Тому краще помовчати, хай набалакається. Жінкам це конче необхідно, бо простори, якими вони керують, набагато ширші від чоловічих.

Вона змінилася. Полохлива, налякана, спочатку аж надто самовпевнена, потім навпаки – зовсім не впевнена в собі, надто наївна та категорична дівчинка перетворилася на цілісну, вперту, сильну, вольову. Він завжди цікавився її долею, як і долею всіх своїх учнів.

Нарешті вмовкла. Стоїть, пропікає очима. Що він має відповісти? Те, що склав собі в голові:

– Це все для твого блага робилося, Птахо, – далі йдуть безглуздо-розумні пояснення того, чому він так жорстко повівся.

Змушений був так чинити, тобто вимислювати обставини для її повернення додому.

– Повертатися ти ж не хотіла, щоразу вигадуючи нові та нові причини?

Птаха недовірливо слухає. Він навіть не сподівається отримати вибачення за свій вчинок: юна дівчина вважала, що вбила невинного, і довго несла на собі тягар відповідальності. Мирослад старається переконати Птаху, що мусив так вчинити. Для її ж блага. Бо вона ж покликана, як безсмертна, для набагато більшого, аніж просто скніти цілу вічність в убогому та сумному болотяному світі неврів.

Птаха сумно киває головою. І зараз Мирослад не добере – згідна чи ні вона з його поясненнями, бо ж очі жінки горять якимсь неясним вогнем. Мовить:

– Що ж. Докази твої та виправдання наче розумні. Але… Можна було спочатку спробувати словами, Учителю, переконувати дитя нерозумне. Тобі важко уявити, що пережила сімнадцятирічна дівчинка, несучи на серці такий тягар – убивство невинного. Зрештою, правда таки відкрилася, і я невимовно тішуся з того. Однак ніколи б не посміла повертатися сюди на розмову, якби не обставини. Так-так, заради себе ніколи. І це не гордість, це звичайне небажання ворохобити рани, Учителю Миросладе.

Цікаве звертання. Та, що вже давно перевершила тебе в усьому, не перестає вважати тебе своїм Учителем. Продовжує:

– Якщо ти мене після сказаного і не поріг не пустиш – змирюся, але вислухаєш, бо дещо завинив мені, коли перетворив на відступницю та вбивцю. Знаєш, я, напевне, не один рік провела в роздумах, сльозах та молитвах перед фігурою Білобога, поки змирилася з твоєю смертю. Думаю, якби ти почув мої молитви, то, може, і пожалкував би про те, що не помер, тобто не втопився тоді в болоті. Смертні кажуть, що, якщо живого, вважаючи мертвим, довго оплакувати та молитися за нього, він проживе довге життя. Думаю, Учителю Миросладе, тепер ти житимеш вічно.

Птаха уважно оглядає трохи збентеженого та присоромленого Мирослада, який від неї в землі ховає очі, і враз жінка додає, майже несподівано:

– Але я тут ще з одного приводу. Це стосується і тебе, і твого сина Шепота.

– Що? – Мирослад здивовано підносить очі на Птаху. Вдивляється прискіпливо, чи вона не жартує? – Син? Але ж… Птахо, тобі не личить така помста. Хтось розповів тобі про моє горе, і ти хочеш отак відігратися за образу та?…

Птаха різко обриває Учителя: