– Я радий, що ти все правильно зрозуміла. Але тепер я хотів би більше дізнатися про онука.

Птаха розповіла Миросладу і про Шепота, який попросив її врятувати дитину, і про прохання, з яким вона звернулася до Мари щодо Перемінника для Остапа. О, в той момент Мирослад аж плечі розправив від задоволення. Його онук також безсмертний – це похвально для роду.

– Твій онук Остап, Учителю Миросладе, дуже добра дитина, здібна і уважна, але його вроджена сила спить. Світ Замерзлого Сонця нічого йому не дав. А батьківського коріння він ніколи не знав. Для смертного то не біда. Смертні доволі легко звикають до перемін. А от у безсмертного Остапа проблеми…

– Не мати майбутнього? – сумно перепитував Мирослад.

– Так, не мати майбутнього, – підтвердила-повторила Птаха.

– Сила землі його розбудить, – здається, до себе говорив Мирослад.

– Він має згадати, хто він, а тоді… – почала Птаха.

Подивився прискіпливо на жінку:

– Що тоді, Птахо? Я вже звик, що безсмертні просто так нічого не роблять, прикриваючись гаслами: велика місія, велике покликання. І в мого онука також вони є, чи не так?

– Не забувай, Миросладе, що сімнадцять літ він був майже моїм сином. Тож велика місія чи, як ти зневажливо кажеш, покликання – у нього в крові. Покинутий батьком, зраджений власним світом, він мав біля серця тільки Яроворот. Довго вважаючи його своєю батьківщиною, а себе сиротою…

Мирослад мить про щось думав, тоді враз запитав:

– Він знає про батька, тобто про те, що у нього є батько? Птаха гордо підняла голову. У цей момент вона здавалася вищою від його світу, від нього.

– Учителю Миросладе, він знає. Бо я завжди кажу правду! Нарешті хочу почути твоє рішення. Ти приймаєш його за учня? Право крові дає йому привілей навчатися тут, навіть залишитися мешкати. Чи, може, ти сумніваєшся в моїх словах і захочеш перевірити правильність сказаного?

Останнє сказала для годиться, хоч знала, що цим може трохи образити Мирослада. Він справді образився:

– Ну ти і правильна, Птахо! Аж до нудоти. Могла і не запитувати. Ти ж знаєш, бачиш, відчуваєш, як я сприйняв твою вістку. І, сподіваюся, тобі відомо, що в мене на серці. І жаль, і туга, і радість велика, і сподівання, що мій онук стане кращим, аніж його батько. Може, я помилився в чомусь, виховуючи сина, і це мій шанс все виправити. Тому, Птахо, приводь Остапа, ми його розбудимо. Рідна земля допоможе.

Мирослад провів Птаху до воріт. Вони розпрощалися як давні добрі друзі. Коли Птаха стояла вже на порозі, в момент переходу, озирнулася та запитала:

– А чи може таке бути, що Невридія так і не розбудить первісної сили Остапа?

Мирослад впевнено та вперто відповів:

– Не може такого бути, жінко! Бо він за покликом крові невр! І ще, маю для тебе маленький подарунок, Птахо! Затримайся на хвильку. Це часу багато не забере.

Горпині не спалося. Відколи Мальву забрала Птаха, жінка погано спить. Багато молиться, ще більше думає про те, звідки прийшла ця дивна Птаха, як і звідки прийшла її маленька Мальва та куди її від неї забрали. Чи назавжди? Птаха майже нічого не пояснювала, коли забирала Мальву. Лишень кинула: «Так треба».

Зітхнула. Продовжувала сортувати траву, знайшла ще минулорічну літню під лавою. Взяла до рук, а вона перемішана вся. От і роботу для рук знайшла – добра трава направо, шкідлива – наліво. Може, хоч ця дрібна робота від думання відсторонить. Не допомагає. В’ються в голові думки, не дають спокою. Назар з Олею також тужать за Мальвою, побиваються, однак далеко не так, як Горпина. Бо мають одне одного і скоро їх буде троє: чекають народження дитини. Сьомий місяць вагітності в Олі. Час летить швидко, майже непомітно… Мала б думати про народження онука, була переконана – народиться хлопчина, однак думки продовжували снуватися довкола Мальви. Було чомусь дуже тривожно і неспокійно. І той неспокій з’явився не відразу. Сон їй наснився, страшний темний сон.

Наче з квітучого та сонячного саду якийсь недобрий чоловік тихцем вночі викрав найкращу квітку – білу Мальву. Вирвав з того ґрунту, де вона щасливо квітнула, і силоміць заніс у чужий сад – темний, лихий, непривітний.

Ох, ті сни. Прокинулася перелякано вранці, ввімкнула світло, глипнула на стару ікону на куті, перехрестилася.

Сиділа сумна та тиха біля вікна, наче чекала якогось знаку чи доброї вістки від Остапа чи від Птахи, чи бодай від свого післанця.

Зима. Сніг сипав та сипав. Замітав село, дороги, стежки. Пережили Різдво, Стрітення. Та все журно. Односельчани якщо і навідуються до неї, то лишень за травами від застуди чи грипу. Усі чекають весни, чекають її приходу, чекають точних ознак того, що вже скоро, що вже от-от… І Горпина також. Може, з поверненням сонця на літо щось перевернеться на добре і в тих світах, які забрали Мальву.

Коли усвідомила, що довкола її онуки темні, світлі, якісь дріб’язкові інтереси здебільшого приземленого характеру, стало моторошно… От і маєш безсмертний світ! Але чи він набагато ліпший від людського смертного? Поки що не бачила різниці. Згадувала хлопчину Остапа, якого приводила Птаха. Горпина тримала його руки в своїх долонях, зазирала в очі, пробувала зазирнути ще глибше. Давався просто, не захищався і навстіж розчиняв двері. Щирий, добрий, ніжний. Зрозуміло стало, чого до нього так вабило Мальву. Таких, як цей хлопчина, майже не залишилося, принаймні серед людей. Хіба що малі діти бувають такими.