Змішала часник та сир, вбила туди яйце, додала трохи солі. Потім намастила хлібці сумішшю й поставила їх

у духовку. Я тим часом зварила каву. Мені подобається варити каву. Рудий каже, що в мене кава виходить

запашною, міцною, такою, якою і має бути справжня кава.

«То зараз твоя черга розповідати», — нагадує мені Еріка, я бачу, що їй дуже кортить познайомитися з моїми

страховиськами. Я зволікаю, бо мені завжди бракує рішучості для того, щоб щось розповісти. Рудий каже, що в моєму стані треба пильнувати за кожним словом. «Слова завжди використовуються проти людей, так

було вчора, так є сьогодні, так буде завтра. Тому твій рот, як і державний кордон, повинен бути на замку»,

— так каже Рудий. Але я ж не прикордонник, мені важко постійно стежити, щоб не бовкнути чогось

зайвого.

«Я боюся дощів», — розпочинаю я. «Це тому ти тоді стояла і тремтіла? Тоді, коли ми вперше побачилися?

Не тому, що тобі було холодно, а тому, що ти боялася?» — відразу відгукується Еріка. Вона дуже уважна до

людей. Саме так, я тоді тремтіла тому, що йшов дощ. Величезний піднебесний водоспад. Він б'ється

краплинами об моє обличчя. Дощ тикається в обличчя, як мільйони цуценят мокрими носами. Сухе повітря

наповнюється вологою, і невідомо, як від нього сховатися.

Якщо побігти, наприклад, до переходу, все одно відчуватимеш його мокру присутність. Він прудкіший за

людину. Найгірше те, що я не можу нікуди бігти, мене наче паралізує, дощ мене водночас лякає і

причаровує, як удав кролика. Дощ жорстокий, йому байдуже кого відлупцювати, він не бачить ніякої

різниці: жінку, чоловіка, дитину, зовсім безпорадну комаху. Він — найжорстокіше природне явище у всьому

світі. Я так і бачу: ось я стою, мала і безпорадна, а мене поглинає вода, так само, як ми зараз поглинаємо ці

смачні канапки із сиром.

Цей страх перед дощем оселився в мені з дитинства. Я вже майже нічого не бачила, але твердо знала, чи піде

сьогодні дощ, чи ні. Для цього мені не потрібно було слухати прогнозів, не потрібно були визирати з вікна, вже не кажучи про те, щоб слідкувати за польотом ластівок. Я заздалегідь знала про дощ. Батьки зі мною

радилися, чи брати з собою на роботу парасолі, чи сьогодні погода обійдеться без дощів. Родичі дивувалися, як це в мене виходить. А для мене все було дуже просто: дощ пах так само, як мої страхи. Мені легко було

його впізнавати. Я звернулася до Еріки з проханням не коментувати й не перебивати мене. Так мені було

легше висловлювати свої думки.

На другому місці я б поставила м'ячі. Так, звичайні дитячі м'ячі, улюбленці всіх дітей, а також дорослих.

Колись я теж хотіла, щоб у мене був м'яч, червоний із синьою широкою смугою. Я мріяла про нього і бачила

дивовижні сни. За все моє життя жодний предмет не завдав мені стільки каліцтв, як м'ячі. Вони кривдили

мене постійно. Одного разу, коли ми грали у волейбол, м'яч, зламав мені пальця.

Ще одного разу хлопчик, який грав у футбол, влучив м'ячем мені в око. Прямісінько в праве око. Пам'ятаю, як ми з Рудим бігали й шукали щось холодне, щоб прикласти до ока, щось схоже на лід або холодну

металеву ложку, але нічого не могли знайти, було спекотне літо. Нарешті ми знайшли фонтанчик з

прохолодною водою, я схилилася, щоб вода остудила моє око. А я так боялася води, не просто води, а тієї, що ллється униз, для мене вона була тим самим дощем.

Щовесни хлопці з нашого двору здіймали пилюку, вони грали у вуличний футбол, для мене було

справжньою, нестерпною мукою проходити біля імпровізованих спортивних майданчиків, я так і чекала, що

ось-ось м'яч влучить мені в спину, скочить на голову, відіб'є нирки. Мене нудило від його веселого

стукотіння по асфальту. Серце вистрибувало з грудей. М'яч ледь чутно котився по землі, а мені здавалося, що це змія тихо підкрадається до мене. Сезон гри з м'ячем тривав довго: весна, літо, осінь. Лише зима

дарувала мені відносний спокій, я була їй щиро вдячна за це. Втім, годі вже про ті м'ячики. Я ненадовго

замовкла. Еріка так само мовчала. Вона поважає чужі прохання, а я просила її не коментувати.

«Ти помітила, що я ніколи не їм риби?» — вирішила я спитати в Еріки. «Ми знайомі не так давно», —

дипломатичне відповіла вона. Звісно, ми майже не знайомі, це правда, але мені здається, що Еріка дуже

близька мені людина. Однак мені ніяково таке їй казати, ніяково освідчитися Еріці в своєму ставленні до неї, бо я хочу, щоб вона почувалася вільною від мене, моїх забаганок, моїх сподівань, я не хочу навантажувати її