Наприкінці нашої естетської бесіди я зауважив, що, як на мене, у нього щось не те з головою, і навіть

погодився збігати за цитрамоном. Він так на мене вирячився, наче не він зварив раків, а раки зварили його, все не міг збагнути: чи я дурепа, чи глузую, чи, може, (таке неможливо навіть припустити) з нього

знущаюся.

Нарешті цей емоційний телепень (тут вони з сестрою дуже схожі одне на одного, майже як цицьки Памели

Андерсон. Хоча ні, Міра змінюється, кожного дня я відкриваю в ній щось нове, свіже, привабливе; та й

взагалі, Міра — це одне, а от Рудий — зовсім інше) оговтався і поблажливо порадив мені зайнятися власною

головою. «Бо цитрамон тобі навряд чи допоможе, люба». От козел.

Але то було вчора. А сьогодні цей бог сценічних рухів уже хлюпнув через край. Я стояв, нікого не чіпав, мирно палив «Ґолуаз» і обережно струшував попіл у попільничку з написом «Саскачевань» (чи як там це

пишеться, не знаю, але сприймаю на слух як «саскачевань», це така канадійська провінція), яка була

оздоблена помаранчевими ліліями. Мабуть, братові і сестрі прислали цей витвір канадійського мистецтва

батьки. Специфічний подарунок. Ті ще чудопали, ці батьки, хіба вони не знають, що їхні діти не палять

цигарок? Втім, може, батьки цієї парочки просто гостинні люди і піклувалися про гостей, тобто про мене.

Якщо це так, то ґречно дякую.

Міра якраз готувала до столу. Ми збиралися повечеряти. Отже, як я вже казав, Міра готувала до столу, я

палив і переймався долею попільнички, а цей Карабас-Барабас дивився, як я палю, трохи покрутив своєю

дупою на стільці, аж потім видав отаке: «Ти стільки палиш і так бухикаєш вранці, люба, що незабаром

помреш, захлинешся сухотними мокротами», — саме так розпочав Рудий свою промову за вечерею. Мабуть, перечитався на ніч «Дами з камеліями». Міра відразу розгубилася і впала в розпач. Міра — тонка людина, вона непристосована до цього життя; коли когось ображають, то вона робиться безпорадною дитиною.

Якби на Страшному Суді мене спитали: «Еріку, небіжчику, відповідайте, ви навмисне такого-то жовтня

такого-то року вивалили попіл із попільнички з написом «Саскачевань» на голову Святого Рудого?» — Я не

певен, що зізнався б у своєму злому намірі. Я б відповів, заздалегідь схрестивши пальці (це моя дитяча

звичка — схрещувати пальці, коли збираєшся трохи бреханути. Спочатку схрести пальці, аж потім можна

брехати собі на втіху, нічого тобі не буде, це наче страхування за пільговими умовами): «Це випадковість, ваші честі, це прикра випадковість». На Страшному Суді мені б не повірили, не повірив мені і Рудий, він

струсив із себе попіл, схопив ножа і став ганятися за мною по кухні. Я ж казав, що він абсолютно

неадекватний. Міра ледве заспокоїла його.

Мені було прикро, що його заспокоюють. Міра його заспокоює. Ти бач, гарно влаштувався Рудий. Він

бажатиме мені жахливої смерті від сухот, замахуватиметься на мене ножем, —а може, я так налякався, що

після цього у мене ніколи не буде діточок? Хтось колись замислювався над такими наслідками? Може, я

надзвичайно вразлива та полохлива особа? А його ще й заспокоюють. І хто? Міра. Міра гладить його по

коротко обстриженій голові, а що я? Я почуваюся використаним не за призначенням презервативом. Як

Міра може так поводитися зі мною, я ж її подруга! Ось ти яка, жіноча дружбо, от яке твоє справжнє

обличчя. Правду пишуть у моєму улюбленому журналі «Космополітен»: жіночої дружби не буває, усі

подруги — стерво і хвойди. Тільки про себе і думають. Якщо хтось лащиться до тебе чи підлизується, то цій

зміюці щось від тебе потрібно, не інакше. І я починаю тіпатися в риданнях.

Я ридаю, в мене почалася гикавка, Рудий злісно дивиться на мене зміїними очима, Міра шмульгає носом.

Зараз теж розпочне ридання. Дві баби, що заходяться у сльозах, бідний Рудий, співчуваю тобі, брате. Це

неприємне видовище. «Еріко, але, але навіщо ти це зробила, Еріко?» — «Я випадково, — втискую пару слів

у свої щирі ридання. — Я випадково, але ж ти не віриш мені-іііі». Це я навмисне так сформулював: «Ти не

віриш мені». Вона вже почала жаліти мене, отже, зараз буде активно запевняти мене в тому, що вона мені