й не чекаєш, тобі не загрожує зневіра.

Коли мама схилялася до мене, щоб побажати доброї ночі, вона шепотіла: «На сон грядущий, малеча», — і

лагідно посміхалася в очікуванні. Я так само мав їй посміхнутися і «вгадати» (тут я поставив лапки, бо, як

на мене, вгадати чи не вгадати можна лише тоді, коли чуєш загадку вперше, а з кожним повторенням ця гра

у вгадування перетворюється на ритуальний фарс), що «На сон грядущий» — це назва якогось геніального

творіння Старигана Хема. От спритний усе ж таки стариган, писав лише геніальні речі. Втім, я любив

мамині загадки, тому що вони стали звичаєм, традицією. Бо саме звичаї, навіть якщо вони дикі, брутальні, смішні чи незрозумілі для більшості сторонніх, роблять зі спільноти чужих людей те, що я називаю

родиною.

Зараз я згадав про білих слонів. Білі слоники. Вся наша квартира була заставлена ними. Мені ці табуни

слонів здавалися дивними, тому що моя мати терпіти не могла міщанства, а так само і його символів.

Слоники були однозначним символом міщанства. «Сім слоників, поставте на буфеті — і у вашій домівці

запанує родинне щастя», — так казали люди, котрі любили усілякі забобони. Мама ненавиділа забобони, ненавиділа людей, що переймаються забобонами. Та й родинне щастя, якщо вже бути відвертим, не було їй

до вподоби. Вона ненавиділа родинне щастя, бо ніколи його не мала. Важко любити те, чого не маєш, набагато простіше це ненавидіти. Відверто кажучи, важко любити і те, що маєш. У будь-якому випадку

ненавидіти взагалі простіше.

«В Ернеста є геніальне (!) маленьке оповідання про білих слонів, — замріяно казала мати, поліруючи

тонкою шовковою хусткою чергове маленьке слоненя з порцеляни.—Тому в нас удома стоять ці слоненята, вони чудові, еге ж, мій друже?» Я тоді сказав мамі, що, як на мене, то це оповідання, власне, не про слонів, а

про аборт. Про такий собі пересічний, можна сказати, побутовий аборт, а не про пагорби, схожі на білих

слонів. «Яка ти зіпсована дитина», — сказала мама. «Ернесте, звідки у мене взялася ця дитина? Навіщо й за

що ці муки?» — зверталася мама до стелі, ніби Стариган Хем ось так чув її краще.

Уже вкотре мама порушувала питання, яке мене дуже цікавило й збуджувало, але яке мені було ніяково

ставити перед нею чи перед бабусею. Важко бути інтелігентною дитиною. Дуже важко. Я так само, як і

Стариган Хем, не знав, звідки я взявся у мами, жодної інформації про мого батька не було. Я нічого про

нього не знав. Як і він про мене. У цьому, мабуть, і полягає гармонія. В обопільному незнанні.

Чому, власне, в моїй голові затовклися ці спогади про моє дитинство? Що спонукало мене згадати про те, що я ненавиджу англійців? А вже ненависть до англійців потягла за собою цілу низку спогадів про

Старигана Хема, про маму і про моє дитинство золоте? Мабуть, це через те, що мене колола англійська

шпилька. Саме англійська, ти бач! Це було неприємно, навіть боляче, крім того, змушувало мене крутити

стегнами, наче повія. Так, навіть ця мала англійська потвора мстилася мені за ненависть до її англійських

предків. Я смикався наче наречена у радянському кінофільмі «Солом'яний капелюх», їй так само заважала

гостра англійська шпилька. Англійська шпилька робила з порядної французької дівчини нервовий

пошкоджений механізм. Це, мабуть, через те, що англійці ненавидять французів. Так було завжди.

Подумалося мені. В історії людства неодмінно хтось когось ненавидів.

Мене називають модником. Я дуже люблю епатувати представників людства. Власних громадян, іноземців і

ще тих, «хто самі люди не місцеві». На мене завжди хтось дивиться. Інколи я думаю, що я досконалий і що

на мене приємно дивитися. Вчора я надумав собі вбрання. Чорні вузькі штанці у мене були. Черевики з

тракторною підошвою також. На ліжку чекала чорна шкіряна куртка, яка була модна за часів співу

бунтівника Віктора Цоя. «Перемен требуют наши сердца-аааа». Головним убором мені мала б слугувати

бандана. Вона була така само чорна, як моя рідна земля, на чорному тлі невідомий хлопчак недбало

розкидав сірі черевики на тракторній підошві.

Чогось бракувало для довершення композиції, не вистачало металевого блиску. І я відразу згадав про

англійські шпильки, бо вони дешеві, їх можна купувати практично вагонами, і це суттєво не позначиться на