холодною водою простирадло, голим замотувався в нього й виходив на балкон виглядати ГРЗ. ГРЗ потирало

волохаті рученята, але не поспішало, бо розуміло, що нікуди Рудий від нього не подінеться, а помучити

чеканням братика не завадить.

Судячи з частих навідувань мене з боку ГРЗ, воно мене просто-таки обожнювало. Ще б пак! Я годувала його

смачним курячим бульйоном. Моя мати була впевнена, що курячий бульйон сприятиме одужанню. Я поїла

його чаєм з малиною, калиною, гарячим молоком з медом, содою та маслом (оце, до речі, рідкісна гидота, однак ГРЗ подобалося, але хто сказав, що наші з ГРЗ смаки мали б збігатися?). На десерт ГРЗ пропонувався

лимон, нарізаний тонкими кружальцями, який морився не менш ніж півдоби у цукровому сиропі. Мама

ховала сльози, ГРЗ пригощалося, зір псувався.

Я тоді мало що розуміла, а може, і не хотіла розуміти, у дітей міцний нервовий імунітет. Але одного разу

мене поглинуло сіре світло. Це так дивно, навіть сам собі не віриш, ти ще пам'ятаєш барви вечора, літніх

сутінок, а радісний липневий ранок тебе зустрічає тими самими барвами, сонце не торкається тебе осяйним

промінням. Ні, не так. Воно ніжним дотиком торкається твоєї щічки, ти відчуваєш тепло, що йде від нього, щічка теплішає, але самого променя ти вже не бачиш, хоча розумієш, що він ніде не подівся. Ти не віриш

такому стану речей, струшуєш головою, намагаєшся придивитися, і — нічого. Темне марево. «Темрява —

друг молоді» — в ті часи це був популярний жарт, а ще був такий: «Да будет свет, — сказал монтер и

перерезал провода». Мама не ховала сліз, бо розуміла, що я все одно їх уже не побачу. Вона навчилася

плакати безгучно. Це був найстрашніший плач, плач без жодного звуку, плач без жодної надії.

Саме тоді я почала скиглити, а коли підросла й увійшла у смак, то й вити. Крок за кроком, завдяки візитам

ГРЗ, моє вміння бачити стало нагадувати чай, який виходить зі старої заварки. Спочатку чай темний, насиченого кольору, тепер (увага!) стару заварку не викидаємо, а знову заливаємо окропом, чай тьмяніє, знову заливаємо водою — він перетворюється на жовтувату рідину, ще раз заливаємо •— і, нарешті, чай

остаточно перевтілюється у воду. Прозору, як мамині сльози. Остаточна перемога води: 6.0, 5.9, 6.0,6.0.

На відміну від Рудого, я не приховую своє ім'я, тому що воно в мене має власну родинну легенду. Мене

звати Міра. Переважна більшість людей упевнена, що я — єврейка, до того ж колір мого волосся — рудий, що свідчить на користь семітської версії мого походження. Але це не зовсім так. Дехто впевнено пише моє

ім'я як «Мірра», самочинно подвоює літеру «р». Таке свавілля насамперед демонструють спеціальні тітки

(це не жінки, я наполягаю, що вони саме тітки), котрі працюють у різноманітних державних та комунальних

установах і яким довіряють (чи зобов'язують) видавати, складати, друкувати, вимагати та інші «ати-ити-яти»

якісь довідки. Усі різновиди довідок, квитанцій та форм. Коли людина доживає до дієздатного віку, вона

змушена розпочати активне й довге спілкування з такими тітками і, відповідно, псувати собі нервову

систему. Я називаю походи по довідки не інакше як «ходіння по суках», хай вибачить мені один із великих

російських письменників Толстих, а також ті з тіток, котрі не є тітками.

Отже, коли я тільки розпочинала свій дев'ятимісячний марафон у череві моєї матері і до фінішу було ще

далеко, мій батько мріяв, що в нього буде дівчинка. «Моя чаклунка, моя перлина, моя ластівка». Мій батько

— дуже сентиментальний чоловік, але трохи не від світу цього. Мама (а згодом і Рудий) називає батька

Тюхтій. Тому що батько любить м'ятися, ніколи не поспішає, все плутає і забуває, така собі млява риба.

Звісно, якщо можна уявити собі мляву рибу, котра постійно забуває в громадському транспорті та

різноманітних установах і організаціях парасольки чи рукавички. Батькові завжди важко відразу сказати

людям, що саме він од них чекає, що сам хоче до них донести і таке інше. Батько завжди чогось соромиться, навіть свого тюхтійства. До речі, в тюхтійстві він не винен, воно дісталося йому у спадок від його мами, надзвичайно делікатної пані, котра, коли чула фразу: «Нахабство — друге щастя», — могла зомліти від

обурення.

От і настав цей казковий червневий день. День мого народження. Я народилася гарненькою дитинкою, у

мене були великі чорно-сині очі і довге руде волосся. «Мамка, готуй «чесало», бач, яке в дівки шикарне