Словом, був гармидер, але тієї миті все навколо наче зупинилося. Я знаю, що це така ілюзія, спричинена збоєм пам’яті (не кажучи вже про валізу з темними спогадами), але той спогад вельми тривкий. Зненацька стихли крики дітей на задньому подвір’ї, платівки перестали грати нагорі, у гаражі змовк гуркіт молотка. Жоден птах не цвірінькнув.

А тоді чоловік нахилився і призахідне сонце сяйнуло йому через плече, на мить засліплюючи мене. Я підняв руку, щоб затулити очі.

– Вибач, вибач, – сказав чоловік і пересунувся так, щоб я міг дивитися на нього, а не на сліпуче сонце. На ньому був чорний піджак «для церкви» і чорна сорочка з колораткою, сині джинси й потерті м’які шкіряні туфлі. Складалося враження, що він хотів бути двома різними людьми водночас. У шестирічному віці я ділив усіх дорослих на три категорії: юні дорослі, дорослі й старі люди. Цей парубок був із юних дорослих. Він сперся долонями на коліна, щоб роздивитися обидва ворожі війська.

– Хто ви? – спитав я.

– Чарльз Джейкобз. – Ім’я видалося невиразно знайомим. Він простягнув мені руку. Я миттю її потиснув, бо навіть у шість років був вихованим хлопчиком. Про це подбали мама з татом.

– А чому на вас цей комір із прорізом?

– Бо я священик. Відтепер, коли ти приходитимеш щонеділі до церкви, там буду я. А якщо прийдеш на збори юних методистів, там теж буду я.

– Нашим священиком був містер Латур, – сказав я. – Але він помер.

– Я знаю. Мені шкода.

– Та нічого страшного, бо мама сказала, що він не мучився, а пішов прямісінько на небеса. Але в нього не було такого комірця.

– Це тому, що Білл Латур був священиком без духовного сану. Він працював ніби як доброволець. Тримав церкву відчиненою, коли не було кому це робити. З його боку це було дуже люб’язно.

– Думаю, мій тато про вас знає. Він у церкві служить дияконом, одним із них. Його допускають збирати пожертви. Але по черзі з іншими дияконами.

– Ділитися – це добре, – і з цими словами Джейкобз опустився на коліна поруч зі мною.

– Ви хочете помолитися? – Ця думка викликала в мене легку тривогу. Молитви були для церкви та зборів методистської молоді, які мої брати й сестри називали четверговою вечірньою школою. Коли містер Джейкобз організував їх знову, для мене то був перший рік, ніби для першачка в звичайній школі. – Якщо хочете поговорити з татом, то він у гаражі з Террі. Вони вставляють нове запалювання в Ракету Доріг. Ну, тобто тато вставляє. Террі йому інструменти подає і дивиться. Йому вісім. А мені шість. Мама, здається, на задньому ґанку, дивиться, як грають у «три летить, шість котиться».

– А коли я був малий, цю гру називали «коти-битка». – І він всміхнувся. Усмішка вийшла чудова. Він мені одразу сподобався.

– Справді?

– Угу. Бо треба було стукнути м’ячем об битку, коли ти його впіймаєш. Як тебе звати, синку?

– Джеймі Мортон. Мені шість років.

– Ти вже це казав.

– Здається, у нас на подвір’ї ще ніхто не молився.

– Я теж не буду. Я просто хотів роздивитися ближче твої війська. Де тут росіяни і де – американці?

– Ну, оці, на землі, американці, так, але на горі Череп – фріци. Американцям треба зайняти гору.

– Бо вона в них на дорозі, – здогадався Джейкобз. – За горою Череп пролягає шлях до Німеччини.

– Точно! І там головний фріц! Гітсмер!

– Творець стількох лиходійств, – промовив він.

– Га?

– Не зважай. Ти не проти, якщо я називатиму поганих просто німцями? «Фріци» – це якось недобре.

– Звісно, не проти, фріци – це ж німці, а німці – фріци. Мій тато воював на тій війні. Але тільки рік. Ремонтував вантажівки в Техасі. А ви воювали, містере Джейкобз?

– Ні, я був занадто молодий. І для Кореї теж. Генерале Мортон, то як ви збираєтеся брати цю гору?

– Іти в атаку! – заволав я. – Стріляти з автоматів! Паф! Та-да-да-да! – А тоді стишив голос: – Тра-та-та-та!

– Фронтальний наступ на височину здається ділом ризикованим, генерале. На вашому місці я б розділив військо… десь отак… – Він посунув половину американців вліво, а половину – вправо. – Таким чином ти їх затиснеш, бачиш? – Він звів разом великий і вказівний пальці. – Підбирайся до цілі з обох боків.

– Можливо, – кивнув я. Мені подобалась ідея лобової атаки – кривавої м’ясорубки, але задум містера Джейкобза теж припав до душі. Він був підступний. А підступність могла добряче потішити. – Я хотів зробити печери, але земля надто суха.

– Та я бачу. – Він тицьнув пальцем у гору Череп і дивився, як осипається земля, погребаючи під собою дірку. Потім підвівся й обтрусив коліна джинсів. – А я маю маленького синочка, через рік-два він, мабуть, уже зможе бавитися твоїми солдатиками.

– Він може гратися вже тепер, якщо схоче. – Я старався не бути егоїстом. – А де він?

– Ще в Бостоні, зі своєю мамою. У нас багато речей, їх треба спакувати. Я думаю, вони приїдуть у середу. Щонайпізніше у четвер. Але Моррі ще замалий для солдатиків. Він лише підніматиме їх із землі й розкидатиме.