Нині нас шалено турбують питання, дотичні до сексу, і жоден батько чи мати при здоровому глузді не відпустить шестирічну дитину з новим знайомим – чоловіком, який живе сам (хай навіть це всього на кілька днів). Але саме так і без тіні сумніву вчинила моя мати.

Преподобний Джейкобз (мама сказала, що я повинен називати його так, а не містером) підійшов до нашого будинку на пагорбі Методистів десь за чверть третя і постукав у двері-сітку. Я сидів на підлозі й розмальовував, а мама дивилася шоу «Приз за телефоном» [9] . Вона відправила своє ім’я та прізвище на WCSH [10] і плекала надію виграти Ґран-прі того тижня – пилосос «Електролюкс». Про те, що шансів у неї мало, вона знала, проте казала, що надія живе пекельно довго. То був жарт.

– Можете позичити мені на годинку свого наймолодшенького? – спитав преподобний Джейкобз. – У мене в гаражі є одна річ, яка йому сподобається.

– А що це? – вже підводячись, спитав я.

– Сюрприз. Потім мамі розкажеш.

– Мам?

– Іди, Джеймі, – дозволила вона. – Але спершу перевдягнися, скинь шкільний одяг. А поки він повернеться, хочете склянку чаю з льодом, преподобний Джейкобзе?

– Хочу, – кивнув той. – Але цікаво, чи не могли б ви звати мене Чарлі?

Поміркувавши над цим, мама відповіла:

– Ні. Але Чарльзом, напевно, можу.

Я натягнув джинси й футболку, спустився вниз, але слухати дорослі балачки не став, вийшов надвір чекати шкільного автобуса. Кон, Террі та я відвідували початкову школу на трасі 9 (недалеко, чверть милі пішки від нашого дому), що розміщалася в одній кімнаті, Енді ходив в Об’єднану середню школу, а Клер – до школи Ґейтс-Фолз, де вона вчилася в першому зі старших класів. («Головне, щоб ти не була, як першокласниця», – сказала їй мама. То теж був жарт.) З автобуса вони сходили на перетині траси 9 та Методист-роуд, біля підніжжя пагорба Методистів.

Я побачив, як брат і сестра виходять з автобуса. І поки вони пленталися вгору пагорбом (гризучись, як завше, я це чув, поки стояв в очікуванні біля поштової скриньки), з будинку вийшов преподобний Джейкобз.

– Готовий? – спитав він і взяв мене за руку. Це здалося цілковито природним.

– Так, – сказав я.

На півдорозі донизу пагорбом ми стріли Енді та Клер. Енді спитав, куди я йду.

– Додому до преподобного Джейкобза, – відповів я. – Він покаже мені сюрприз.

– Не затримуйся там, – сказала Клер. – Сьогодні твоя черга накривати на стіл. – Вона потай глянула на Джейкобза і швидко відвела погляд, наче їй несила було на нього дивитися. Ще до кінця року моя старша сестричка до нестями закохається в нього, утім, як і всі її подружки.

– Я скоро його поверну, – пообіцяв Джейкобз.

Тримаючись за руки, ми спустилися на трасу 9, яка вела до Портленда, якщо звернути ліворуч, та до Ґейтс-Фолза, Касл-Рока й Льюїстона, якщо праворуч. Ми зупинилися й подивились, чи нема на дорозі машин (хоча це було смішно, бо трасою 9 вони їздили хіба що влітку), а потім пішли повз сінокоси й поля кукурудзи, стебла якої, тепер висохлі, перестукували на легенькому осінньому вітерці. Десять хвилин ходи привели нас до пасторського дому – охайного білого будиночка з чорними віконницями. За ним виднілася Перша методистська церква Гарлоу, і це теж було смішно, бо інших методистських церков у Гарлоу не було.

Єдиним іншим молитовним домом у Гарлоу була церква шілоїтів [11] . Тато вважав їх диваками, десь посередині між помірно й тяжко причмеленими. Вони не роз’їжджали в запряжених кіньми двоколках абощо, але всі їхні чоловіки й хлопці, коли виходили надвір, натягали чорні капелюхи. Жінки й дівчата ходили в сукнях до щиколоток і білих очіпках. Тато казав, шілоїти стверджували, ніби знають, коли настане кінець світу. Це було записано в якійсь особливій книжці. Мама вважала, що в Америці кожен має право вірити, у що заманеться, аби нікому не шкодив… але й татових слів не спростовувала. Наша церква була більша за шілоїтську, але дуже проста. А ще на ній не було шпиля. Правда, колись був, у давніші часи, 1920-ті чи десь так, але налетів ураган і зніс його.

Ми з преподобним Джейкобзом пройшли ґрунтовою під’їзною доріжкою. Я з цікавістю подивився на його синій «Плімут Бельведер», дуже круту машину.

– Механічна коробка чи автомат? – спитав я.

Він здивовано глянув на мене, та потім розплився в усмішці.

– Автомат. Це подарунок на весілля від тестя й тещі.

– А теща – це така погана людина, про яку в анекдотах розповідають?

– Моя – так, – розсміявся він. – Ти любиш машини?

– Ми всі їх любимо, – відповів я, маючи на увазі всіх у своїй родині… хоча про маму й Клер трохи перебільшив, напевно. Жінки наче не до кінця розуміли засадничу крутизну машин. – Коли тато поремонтує Ракету Доріг, то випробує її на Спідвеї [12] у Касл-Року.

– Серйозно?

– Ну, не він сам. Мама сказала, що йому не можна, бо це дуже небезпечно. Хтось інший. Може, Двейн Робішод. У них із мамою і татом крамничка «Брауніз». Торік він ганяв на Спідвеї, але в нього двигун загорівся. Тато каже, він собі підшукує нову машину.

– А Робішоди ходять до церкви?

– Е-е…

– Я вважатиму, що це відповідь «ні». Заходь у гараж, Джеймі.

Усередині лежали густі тіні й пахло цвіллю. Я трохи побоювався тих тіней і того смороду, але Джейкобза вони наче не турбували. Він завів мене глибше у морок, потім зупинився і на щось показав пальцем. І побачене змусило мене охнути.