Дат с Черкас, іюня 8–го, 1648–го.

Вашому царскому величеству найнизши слуги Богдан Хмельницкий, гетман з Войском его королевской милости Запорозким».

Чого більше було в житті народу мого — мук чи геройства? А в моїм власнім? І все ж годилося прийти на світ і жити в ньому страждаючи, щоб наблизилася до тебе рука долі і ти склав такийЛист. Лист у вічність! До всіх нащадків — малих і великих, темних і просвіщенних, народжених і ненароджених. Буде ще нам тяжко і многотрудно. Труднощів не існує лиш для тих, хто не здатен розмірковувати. Я ж узяв на себе сю ношу і тепер мав її втримати. Страшний тягар розважності, надто коли дивляться на тебе віки цілі і рука всесвіту то віддаляється на мить, щоб не зчинити бурі понищення всезагального, то знов загрозливо наближається до тебе, нависає над тобою, мов кара Божа. О, якби ж то вона тільки віддалялася!

Я відав, що розважливістю простою не вдію нічого, а тільки вичином неймовірним; великий дух опанував козацтво і весь народ український, не дав змізерніти до останку, і я покликаний був вищою волею перелити той дух у дію і мисль, яка б не тільки дорівнювалася йому, а й перевищила. Так народився тої червневої ночі в Черкасах Лист нашої історії.

Хто не спав тої ночі? Ох, коли б знаття! Щоб записати імена всіх, хто був з гетьманом своїм, отож із самим собою! Та навіть на вершинах влади маєш обмеження неминуче, і обмеження це — в знанні.

Знав я лиш, що Виговський не спав тої ночі, однак він не мав іншої спонуки, окрім прислужництва, сидів напохваті, готовий до писання, до переписування, все б оддав своєму гетьманові, я розчулився від тої вірності і вже хотів номінувати його генеральним писарем, та відклав до Чигирина. Тут похід, все непевне й нетривке, а там зупинка, сталість, спокій і надія. Ще не думалося, що Чигирин вже й столиця, але йшло на те, хоч що б там казано!

Тим часом звелів я покликати того меткого Климова, який біг од воєвод до хитрого Киселя.

Чоловічок був марний, рудий і задавакуватий, аж жаль стало з ним відсилати такого Листа.

— А ми як? — викрикував після трьох чарок міцної козацької горілки. — Ми туди — шусть, а туди — хрусть, а тоді навпрошки та навкружки — і вже там нас нема, де були, а де, не було, то будемо. Самі низенькі, а руки довгі.

— Вкоротили тобі руки, не дотягнувся до Киселя, бо й той короткорукий, — незлобиво зауважив я.

— На полковника напоровся! — радісно повідомив Климов. — Сам козацький полковник Олешка Тяплушкін ловив мене і вів од Києва до Білої Церкви, а тоді й до Мошен та сюди.

— Немає в мене такого полковника, та для тебе й сотника задосить, — сказав я. — Що було, те забудь. Ніс ти пусте писання до пустого чоловіка, тепер матимеш лист до самого царя. Не я тебе вибирав — вибрала доля. Пошлю сотню козаків, доведуть тебе до путивльського рубежу, дам тобі лист проїзний, і скрізь матимеш корм і підводи без зволікань. Від мене отримаєш дарунки гетьманські, як посол. І хай помагає тобі Бог.

Климов мовчки перехрестився, дивився на мене налякано.

Благословенний переляк.

Я вернувся до свого табору під Білу Церкву, не пробувши в Чигирині й десяти днів.

Я не пробув у Чигирині й десяти днів, хоч видавалося ще недавно, що все життя йду туди, а тепер маю прийти й задомовитися чи й не навіки.

Я вернувся знов у своє убоге щатро під Білу Церкву, переможець без перемоги, покритий славою і без слави, всемогутній і безсилий, як немовля.

Я вернувся до твердого чоловічого світу, а хіба ж давно їхав степом од Черкас до Тясьмина, туди, де височіла дивна гора Чигиринська, і виспівував у душі:

Був я Тоді серцем щедрий і звеселений, хотілося робити добро всім, навіть ворогам, коли б вони потрапили під руку тої хвилі. Виговському сказав, що в Чигирині номіную його генеральним писарем, а брата його Данила, коли припровадить його до мене в столицю, заручу з своєю дочкою Катрею, і заручини справимо такі, що й земля гудітиме! Коли наздогнав нас старий знайомий — посланець пана Киселя отець Петроній, я й до нього був милостивий і пообіцяв небавом виїхати навстріч королівським комісарам для переговорів. Мені легко було виказувати милість і доброту, бо ж доля нарешті змилувалася наді мною і я повертався до Чигирина не поквапом, не прихапцем між двома страшними битвами, а звитяжцем, у славі й спокої, і віз з собою той спокій як найвищий дарунок, заживаючи завчасу його й для себе, втішаючись у душі думкою, що вже скінчилася моя безпритульність і ждуть тепер мене справжні гетьманські постелі, церемонії й церегелії, і жде погляд сірих очей з — під темних брів, від якого моя душа стає летючою. Та чи ж буде там незатьмарена пристрасть, а чи нещирість виповзатиме з кожної бганки коштовних тканин?

Щоправда, коли бути щирим, я квапився до Чигирина, але квапився повільно. Здавалося мені, що думаю тільки про Чигирин і про ту найбільшу радість, яку там зоставив, однак помітив уже давно, а виразно усвідомив тої ночі, коли складав листа, який мав забезпечити судьбу народу українського: обманював себе в найдорожчому. Бо лягав і вставав, дні й ночі проводив тепер не так з думою про Мотронку й про свою земну радість, як про справу життя свого, про діла і своїх побратимів, своїх воїнів, полковників, сотників, осавулів, і вже душа мовби належалатільки їм, а Мотронці лишалося тіло — ця марнота марнот. Та як поглянути інакше, то що таке людина? Це передовсім тіло, сутність її земна і доля. А дух віддано Богові й дияволові, і вони б’ються за нього тисячі літ, і ніхто не може перемогти так само, як чоловік не може ніколи перемогти ні свого духу, ні свого тіла.