— Отож я й посунувся, — пояснив пастух.

— Мав би встати перед батьком Хмелем! — не міг вспокоїтися мій син.

— Хіба він піп? — подивувався пастух, та тут помітив отця Федора і потягнув у себе з — за спини свитку, щоб прикрити босі ноги. — Ану ж, Гнатку, — звернувся до підпасича, — дай місця ще й для батюшки. Та й ложку свою віддай панотцеві. Присідайте до нашої каші. Вона хоч і пісна, та зате диму в ній доволі. Чи гетьмани не їдять пшоняної каші?

— А що ж вони їдять, добрий чоловіче? — сідаючи коло пастуха, поспитав я.

— Та хіба я знаю? Пундики — мундики якісь, чи що там!

Чув я, ніби ти, гетьмане, вже й королівських, і ханських присмаків скуштував — то як же тепер до кулешу повертатися?

— Забув ще ти про султанські пундики, чоловіче, — нагадав я. — На галерах в’яленою сирицею по козацьких ребрах — чи ж так смакувало! Та біля своєї рогатизни чи й почуєш про все!

— Ай справді — що тут почуєш? Хіба що чамбул татарський, було, протупотить, то я з своєї гаківниці хоч і вдарю, а дивись — воликів уже й поменшало. А чи пани та підпанки зродяться нізвідки — давай воли, лайдаку! Козаки пройшли — то й собі воликів смикають. А ти, Гнате, знай паси. Те, що далося, тяжкою працею, пан пропускає через пельку вмить, а козак — ще хутчіш. Як ото в пісні співається: «Чотири воли пасу я…» А для кого б, спитати? Один віл для пана, другий віл для хана, третій для гетьмана, а один для кумпана. Собі ж — пшик. Сміх і горе! Я — Гнат, син у мене Гнат, онук Гнат, всі Гнати, щоб худобу ганяти, ганяємо, ганяємо, а воно й нічого. Як же це так? Може, хоч ти скажеш, гетьмане?

— Що ж я тобі — гетьман над людьми чи над волами?

— І над волами, і над волами, гетьмане великий! Звешся ти як?

— Не чув, кк і гетьман твій зветься? Хмельницького не чув?

— Хміль — то ж для приказки людської, а ім’я від Бога.

— Ото й звуся: Богдан.

Тоді, підгрібаючи жар голою рукою, волопас несподівано прорецитував шмат вірша про Потоцького:

— То ж не про мене, а про Потоцького, якого розбив я під Корсунем, — сказав я Гнатові.

— Хто ж то знає — про кого воно? Кому кажеться — про того й в’яжеться.

— Звідки знаєш ту віршу? На шляхах битовних народилася, там би й мала собі ходити.

— А де тепер шляхи битовні? Вважай, по всій землі нашій. А я — на перехрестях. Сказав же: йдуть волики тягнути всі й звідусюди. А хто йде — несе з собою і слово, і думку, і пісню, і прокляття. Чоловік же що? Він не пташка ота волопасик, що знай собі стрибає та хвостом трясе. Чоловік має свою гадку. Ось ти прибився, гетьмане, на мій жар, то й послухаєш, може, що тобі мовлю..

— Щоб куліш твій не був дармовий, чи як?

— Може, й так. Хоч куліш — то ніби й не від людей, а від Бога, як оте твоє ім’я. Бо що в нім? Вода — тече, та й не втікає. Пшоно з проса, яке росте в нашій землі споконвіку. Вогонь та дим — все те від Богів наших правічних.

— І гетьман од Бога, — подав голос отець Федір. — На добро для народу всього,

— Отож і воно: доброчинство, — повернув до мене своє вихудле, висушене вітрами лице пастух. — Це ж і ти, Хмелю, хотів зробити добро для народу всього, та тільки й того, що переполовинив цей народ, і ось один живий, а другий лежить мертвий, а серед живих так само: один має все, другий же як не мав нічого, так і не має. Виграєш битви, а треба вигравати долю.

— Як же це зробити? — поспитав я.

— Ти гетьман — тобі й знати. А моє діло — пасти воли. У кожного свій спадок. Ось ця кабиця куліш зварила, тепло на цілу ніч береже. Добрий вогонь. А буває іскра зла, що й поле спалить, і сама згине.

— Мало тут бачиш! — гукнув зухвало Тимко. — Хвости волячі, та й ті старі!

Волопас поправив жар у кабиці тепер уже босою ногою. Не лякався вогню, то вже слова ніякі йому б не дошкулили.

— Од старих волів і молоді орати вчаться, — відмовив неквапом. — А мені то що ж тут бачити? То орда, було, веремію крутить, то панство дме навзаводи, тепер ось козаки шабельками поблискують. Небо он і собі переблискує.

Справді, коли очі наші призвичаїлися до тихого жару в кабиці, то стало видно далекі зблиски повсюдні — чи то зірниці, чи пожежі, — і тіні зловісні пролітали в просторі, і туга линула звідусіль.

— Суша починається, — сказав пастух. — Погорить усе: і трави, й хліба. А тоді настане час сарани. Зима негодяща була, не виморозило яєчок, що їх сарана закопує в землю, тепер вилупиться це стерво і посуне тучами, чим ти йому зарадиш?

Тиміш більше не виривався з своїм дурним зухвальством. Отець Федір не знаходив у своїх старих книгах слів утішання. Я теж мовчав тяжко. О ти, недосвідчений чудотворцю! Не відвернеш ні суші, ні сарани, ні голоду, ні нещасть, не зарадиш, не запоможеш.

— Пришлюл тобі універсал гетьманський, щоб не чіпали твоїх волів, — не знаючи, що казати волопасові, пообіцяв я.

— Нащо ж їх пасти, як ніхто не братиме? — засміявся той. — Кожен щось дає на сім світі. Ти, гетьмане, високі обітниці, а я вже хоч воли. На те й живемо…

Тої ночі я відчув, як то необачно від’єднуватися од війська, пробувати усамітнюватися, втікати від збуреного тобою світу, мов Схимник. Схимники зборювали плоть, жили самим духом, в його невловимій субстанції хотіли здобути вічність, я ж щодалі набував переконання, що людина — це тіло. Мені теж колись витончували дух отці єзуїти, я вигострював свій розум, вірив у дух, живився ним і, може, завдяки цьому досягнув нинішніх висот, та на цих висотах і відкрилося мені: що дух без тіла? Може, через те й зазіхають найперше на тіло всі диктатори, тирани, деспоти, всі кати й душителі людської свободи? Мучать, калічать, убивають, нищать. Ніхто ніколи не рятує, не вирощує, не відновлює й не відроджує, а тільки вживають для своїх потреб, для влади і марноти готове, дане від Бога.