Одного разу я помилився — приготував начинену рижом (так ми в Галичині називаємо рис) і потрухами курку. Панна, ясна річ, плямкала від задоволення, але, змолотивши півкурки, вона мене того вечора мало не зробила імпотентом. Адже я мусив вицмулити море вина, заки влив у неї якийсь нещасний свитязь.

Автори, які розглядають стосунки вина і сексу, сходяться на тому, що найсексуальніші відчуття у чоловіків з’являються саме з похмілля. Похмілля може бути могутнім збудником статевого потягу, вважають вони. «Гарний міньєт з бодуна — вірний шлях у нірвану», — твердить іспанський письменник Хуан Бас у своєму «Трактаті про похмілля». Я можу тільки підтвердити його слова, особливо коли нірвана відкривається спросоння, коли ти ще перебуваєш по той бік річки, а потім починаєш несміливо входити у воду, теплу і лагідну, занурюєшся з головою і ступаєш піщаним дном, аж поки голова не вигулькне на поверхню і ти збагнеш, що насправді це все не у сні, це тут і вже, і за мить вибухнеш, наче Везувій, маючи в дулі усі помпеї вкупі.

Наступного дня після грандіозних бенкетів, які супроводжувалися п’яними оргіями, Чингісхан зазвичай не покидав свого шатра, а залишався в компанії трьох прекрасних невільниць, обов’язково блондинок або рудоволосих. Ось вони й виводили його з тяжкого стану.

Іранський шах Кайкавус радив своєму синові: «Сину мій, спи з жінками взимку, щоб вони тебе гріли, і з хлопчиками влітку, щоб вони тебе охолоджували». Нічого не маю проти, але якось не довелося попробувати з бодуна з хлопчиком. Тобто і без бодуна не довелося спробувати.

Вдячними продовжувачами способу Чингісхана, як успішно вийти з бодуна, були американські письменники Генрі Міллер та Чарлз Буковскі.

«На ранок Лілі лежала на спині і хропіла, — читаємо у Буковскі. — Я заскочив до лазнички, поцюняв, почистив зуби і вмився. Потім заповз назад до ліжка. Розвернув її до себе і почав гратися з її частинами тіла. Мені завжди з бодуна хочеться — причому не їсти хочеться, а засадити. Єбля — найкращі ліки від похмілля».

Їхній сексуально-алкогольний досвід настільки багатющий, що читачам варто запізнатися з ним безпосередньо. Однак куди може привести надто велике захоплення алкоголем, видно з прикладу Гемінгвея, який, врешті-решт, став імпотентом. А львівський поет-алкоголік Льоня Швець, бородате здоровило, взяв і викинувся з вікна. Якось він мені розповів, що їхав у потязі і заснув. У сні відчув неймовірну насолоду, відкрив одне око і побачив, що біля нього вклякнув якийсь старий пердун і натхненно виконує мінєт, прицмакуючи від задоволення. Льоня задумався: дати йому в рило вже чи ще зачекати? Він заплющив око, уявив нашу спільну знайому, кінчив, а тільки потім дав у рило.

Я не раз намагався уявити себе на його місці. Що зробив би я?

Спочатку мені здалося, що він накриває мене своєю долонею, а те, що не вміщується, стирчить, визирає з-під неї, — зрізає. Вправно та швидко. Щоб не було боляче. Потім я уявила, наче я кусень тіста, з якого він виліплює вареника, і ось мого розпластаного тіла легенько торкається кухоль певного розміру, він спочатку трохи втоплюється в мене, аж потім вкручується так сильно, що торкається чогось іншого, твердої поверхні. І все. Я набуваю ідеальної, правильної, бездоганної округлої форми. Інше «я» скачується в незрозумілу грудку та викидається. Хляпппп… Тому що більше нічого не можна викроїти. Нічого придатного. «Шеф, а якщо взяти чарочку, можливо, з цього ще вийдуть галушки?» — питається малий недосвідчений кухарчук. Він поки що не знає, як збільшувати масу та змінювати колір м’яса за допомогою крохмалю, він поки що здатний зглянутися над глевкою масою, яку зібрано в грудку. Майстер гмикає. Майстер впевнений у своєму баченні, він бачив стільки різного тіста, він точно знає, на що може згодитися той чи інший кусень. Ці-ле-прик-ла-де-ння! Навіть не знаючи цього слова, Майстер має цілі і вміє їх прикладати. А я не маю і не вмію, я думаю, що можу розкататися тонким-тонким шаром, і якщо не прорвуся, все рівно ніколи не буду круглою. А він сидить глибоко в мені. Дуже глибоко. А ще він вміє пересуватися.

Я зірвалася на неї. Як дурненьке цуценя, що його смикає інша рука, а воно прикушує ту, ближчу, яка ніжно куйовдить шерстку на його цуценячому пузі. Я — цуценя. Цуценячу поведінку цуциків дотепно спостерігати, а от цуценячу поведінку дорослої жінки? Беззаперечно — ні. Я думаю саме так. А в неї дивовижні очі, вона вважає їх круглими, тому щоранку вимальовує стрілки. Навіщо? Виходить по-китайськи. Але вони й з ідіотськими китайськими стрілками гарні — її очі, море-у-штиль її очі, море, яке пестить сонце, яке заколисує ранковий туман. Для мене очі — колір, для неї — ще й форма.

«Цуценятство» переслідує мене з самого дитинства. Хто б мене не чіпляв, я зриваю свої образи та гнів на тих, хто не має ніякого відношення до цього чіпляння, але знаходиться поряд. Так було в мої чотири, коли мама привела мене до фотоательє, щоб залишити згадку не так про мене, як про новий білий мережаний костюмчик. А я ненавиділа фотографуватися, я терпіти не могла робити щось спеціальне заради того, чого не розумію. Крім того, я не любила ошатно вдягатися тоді, коли цього хотів хтось інший, а не я. Тому коли фотограф дав мені дивовижну помаранчеву рибу, щоб мене розважити, а сам приготувався мене відзняти, я довго не думала, я розмахнулася і й запустила цією твердою рибиною в нього. Я вцілила.

Так було і в мої тридцять чотири, коли у відповідь на її думку, що не співпала з моєю, я підвищила голос, а потім промимрила щось на кшталт: «А я і не кажу тобі, що це саме так… і… та й чорт з тобою! І з ним. З усім цим — чорт!» І я знову вцілила. І горло, моє уразливе горло миттєво перетворилося на курячу шийку з чахохбілі, я так і бачила її на блюдці, цю шийку, крізь тонку шкуру якої просвічуються крихкі, добре протушковані, але готові розірвати цю плоть кістки. Тугеньку, набиту кістьми шийку. Я замовкла. Важко говорити з таким горлом-шийкою. Її от-от попротикають кістки. «Ти вважаєш, що це нормально? Так спілкуватися?» — запитує вона. «Ні», — метляю я головою. Кому ж, як не мені, знати, що це НЕНОРМАЛЬНО. Йдемо мовчки. «Тоді чого ти так поводишся?» Другий крок мені назустріч, схаменися, вибачся, не буде сварки, цього ідіотського непорозуміння! Другий крок! І що я? Мені було дуже соромно, але я не могла, фізично не могла розмовляти. Я відступала, я бігла від… Але йшла поряд із нею. «Знаєш, — тихо сказала вона, — ти йди. Я краще посиджу тут. На лавці». Я кивнула, ледь не плачучи, яка вона хороша, як добре вона мене розуміє, і яка ж я наволоч. Від доброти людини іноді стає ще болючіше. Але цей біль є ліками. Потужний антибіотик.

Я йшла вниз. На високих підборах нерівними кам’яними сходами. Я подумала, що можу зараз упасти. Зламати ноги, голову, шию. Я зустріла дитину та кота, я посміхнулася їм, а потім подумала: я посміхнулася тому, що мені дійсно було приємно їх побачити, чи тому, що це природно — посміхатися дітям та котам? Я писала їй есемес. Курка, що клює просо на обриві. Я писала: «Вибач. Коли ти почала висловлювати свою думку, я подумала, що вкотре моя думка виявилася ідіотською, найідіотськішою. Я подумала, що я закомплексована дурепа, що всі навколо розумні та дорослі, одна я — не приший нічому й ніщо. А всі навколо, й ти… Але вимовити це не могла». Вона написала, що в такому стані, в якому я зараз перебуваю і в якому тепер перебуває вона, йти кудись удвох, на її погляд, неможливо. І ще вона написала, що в неї також багато комплексів, але це не значить, що треба цими комплексами псувати нерви та настрій іншим людям. Я погодилася. Тому що, чорти мене забирай, я думаю так само! І тільки після цих її слів я побачила, що розквітли абрикосові дерева…