Тарас Волошенко не був старожилом застави, але цю особливість прикордонного життя він відчув одразу, ледве не з першого дня.

Побувавши на банних небесах, Смолярчук зліз на землю. Обливши спершу чистою холодною водою цементну підлогу, він простягнувся на ній відпочивати, набиратися сили для другого заходу на приполок.

Смолярчук звик за роки служби митися в кількох водах, паритися довго, до цілковитої знемоги. Не збирався він міняти своїх звичок і сьогодні. Навпаки, прощаючись з банею, яку будував своїми руками, він вирішив пробути тут довго, як ніколи раніш.

Солдат Тюльпанов навіть тут, у бані, ні на крок не відступав від Смолярчука. Прийнявши на приполку в парильні ті ж «тортури», що і його вчитель, він лежав тепер поруч із старшиною, охолоджувався.

— Отже, остання баня, — зітхнувши, промовив він.

Смолярчук мовчав. Очі його були заплющені, руки й ноги розкидані, дихав він важко, хрипкувато. Притихли й інші прикордонники, чекаючи, що відповість старшина.

Мовчання Смолярчука не збентежило Тюльпанова. Він продовжував з властивою йому простодушністю:

— Не розумію я вас, товаришу старшина, як це ви, такий знаменитий прикордонник, погодились на демобілізацію. На кордоні ви перша людина, а що робитимете там, у Сибіру?

Смолярчук мовчав. Узявши жорстку мочалку, він почав нещадно терти намилену голову.

Як міг Волошенко не скористатися з такого сприятливого випадку, не заступитися за правду, не розкрити суті багатозначного мовчання Смолярчука!

Серйозно і поважно дивлячись на стриженого солдата Тюльпанова, повар сказав:

— Такі люди, як старшина Смолярчук, стають першими людьми скрізь, де пускають своє коріння: в шахті, в емтеесі, в театрі. Зрозуміло?

Всі, хто був у бані, засміялися. Смолярчук, несподівано для присутніх, теж засміявся.

Навстіж розчинилися двері, і в світлому отворі передбанника виросла підтягнута, як завжди, постать начальника застави.

— Ну, як? — спитав капітан Шапошников, вдивляючись у сиві сутінки бані. — Гарячої води досить? Піч натоплена?

Волошенко жваво відгукнувся:

— Все гаразд, товаришу капітан! Обновилися з ніг до голови!

— Так, так, якраз до речі!

— Чи зрозуміли ви натяк? — спитав Волошенко, коли пішов капітан Шапошников. — За даними розвідки, мають відбутися проводи одного нашого демобілізованого товариша. Отже, будьте в повній готовності до вечора пісні і танцю.

Тюльпанов замислено подивився на двері, за якими зник капітан. Ні до кого не звертаючись, він спитав:

— Цікаво, скільки треба служити, щоб стати начальником застави?

— Дивлячись, як служити, — одразу ж, не гаючи ні хвилини, ніби чекав такого запитання, відповів Волошенко. — Я всі три роки прослужу і далі рядового не просунуся, а ось ти, Тюльпанов… ти через три місяці одержиш єфрейтора, ще через три — сержанта, через рік — старшину і через п'ятирічку — генералом станеш.

Молодого прикордонника це не збентежило. Він серйозно, з переконанням відказав:

— Даремно ти насміхаєшся, Волошенко. Генералом, може, й не стану, а от офіцером обов'язково буду.

— Не прибіднюйся, бути тобі генералом… Ну, кому як, а з мене цієї насолоди досить, ситий по саму зав'язку! — закінчив Волошенко, облившись холодною водою і прямуючи до дверей.

Сміх у бані затих, припинилися жваві розмови, у багатьох щезло бажання митися і паритись далі. Слідом за Волошенком вийшов Смолярчук, за ним Тюльпанов, потім і інші.

Так бувало часто. Де Волошенко — там весела розмова, жарти, сміх. Варто Волошенкові зайти до сушарні, як вона одразу ж перетворювалася на маленький клуб. Сяде він на лаву перед бочкою з водою, закопаною в землю, закурить — через п'ять хвилин сюди ж, до місця куріння, збирається майже все населення застави. Заспіває Волошенко — всім співати хочеться. Заговорить — всі його слухають з цікавістю. Почне працювати — у всіх руки сверблять. Завидна доля у цього солдата! Немає поки що на його грудях ні ордена, ні медалі, ні значка, не. відзначений ві, н ще в жодному наказі командування, але вже нагородили його бойові соратники найвищою людською нагородою — любов'ю, його любили за те, що він бачив веселе і смішне навіть там, де воно було глибоко приховане від інших, за те, що він нікому не дозволяв зазнаватися, за те, що вмів підтримати людину, яка ненавмисне спіткнулася.

Просидівши півгодини над паперами, Шапошников кинув олівець, закрив папку з поточними справами, поклав її у вогнетривку шафу. Не сиділося йому зараз, у таку погоду, в канцелярії. Він вийшов на кам'яний ганок, заклопотано подивився довкола. Вершини гір опо-іниплися хмарами, над високими лощинами, над Тисою і в міжгір'ях збирався туман.

Шапошников зійшов з ґанку і пішов по подвір'ю, оглядаючи своє господарство. Він зупинився біля собачого розплідника. У свіжопобілених вигулах панувало пожвавлення: нагодувавши собак, прикордонники приводили до ладу нашийники і повідки.

Тюльпанов, присівши перед Витязем навпочіпки, витирав йому очі білою ганчіркою.

— Ну, як себе почуває наш собачий прем'єр? — спитав Шапошников, милуючись вівчаркою, її великою головою з гострими стоячими вухами, її широкими, сильними грудьми, вовчими лапами і довгою, старанно вимитою і вичесаною, ніби шовковою, шерстю.

— Добре, товаришу капітан.

— Звикає до вас?

— Так точно, уже звик.

— А Смолярчука забуває?

— Забуває, товаришу капітан, — відповів Тюльпанов і дуже почервонів: йому стало соромно, що сказав неправду.