— Напоїмо вашу красуню, не. турбуйтесь. Куди. ж це ви прямуєте, майбутні міністри?

— Та так, нікуди. Катаємось. Робимо туристське турне по Закарпаттю. З приводу щасливого виграшу.

— Якого ж це виграшу?

— Ваську, розкажи папаші про користь державних позик, а я поки що своє шоферське діло зроблю.

Кларк випустив з мотора гарячу воду, витягнув з колодязя відро холодної, заправив машину, закрив капот І повернувся на ґаночок під черепичним навісом. В руках у нього була біла булка, кільце ковбаси і пляшка горілки.

— Ну» тепер в курсі нашого щастя, папашо? Ось тобі натуроплата за воду. Випий за здоров'я Івана і Василя і побажай, щоб ще одна облігація виграла.

— Куди вам більше! — щиро позаздрив Пєвчук. — Двадцять п'ять тисяч!.. Та якби на мою долю таке щастя хоч раз в житті припало, я б…

— Цікаво, — підхопив Кларк, — що б ви зробили з таким капіталом?

— О, я б по-хазяйському ним розпорядився!

— Ну-ну, як?

Тарас Кузьмич загнув великий палець:

— Перш за все я замінив би стару корову. — Він загнув другий палець. — Потім одягнув би в усе нове, з ніг до голови, вперше в житті всю свою пєвчеську безштанну команду: Івана та Петра, Марію та Гальку, Явдоху та Степана, Миколу та Віру.

— Що це за пєвчеська команда?

— Сини і дочки, бодай їм. Їх у мене восьмеро. І дев'ятий не за горами.

— Оце-то так! — із захопленням промовив Кларк. — То ви, виходить, не звичайний папаша, а папаша-герой!.. Ну, розповідайте далі, як би ви розпорядились капіталом.

— Купив би придане для дев'ятого.

— Ще? — допитувався Кларк, і лукава посмішка дедалі більше й більше морщила його рум'яні губи.

— Справив би Галині весілля.

— Ще?

— Все! Ні, зажди, не все. Ще одну думку маю… — Тарас Кузьмич поскріб потилицю. — Замовив би я собі фамільний годинник, такий годинник, щоб у мене всі машиністи звіряли час. І такий живучий, щоб він у спадок синам дістався. — Пєвчук перевів подих, зніяковіло посміхнувся. — От тепер і все.

— Та-ак!.. — Кларк подивився на Василя Гойду і раптом, пустотливо підморгнувши йому, гучно вдарив себе по кишені. — Ех, папашо, бути по-твоєму! Хай усе діється, як у тій казці. — Він вийняв пачку новеньких сторублівок і кинув її на кам'яний ґаночок, до ніг колійного обхідника. — Заміни корову. Справляй весілля Галині. Одягни з ніг до голови свою команду. Замов фамільний годинник. Будь здоров, капіталісте! Та не патякай про наш подарунок, а то нам, багатіям на годину, не відбитися від прохачів.

Кларк поплескав по плечу очманілого Пєвчука, схопив за руку Василя Гойду і, тягнучи його за собою, побіг до машини. Через хвилину «Победа» зникла за виступом скелі. Але гучний сигнал її ще довго долинав зверху, де дорога петляла по схилу гір.

Цілий день гасав Кларк по гірському Закарпаттю. Побував на плато Бескид, що обвівається північним вітром. Обідав на перевалі, у Воловці. Пив «квасну воду» із Свалявських мінеральних джерел. Милувався розливом Тиси з висот, які підносяться над містом Хустом. Погуляв по головній вулиці верховинського Рахова. І всюди з ним нерозлучно був Василь Гойда. Пізно ввечері «пролетарські туристи», вкрай змучені, повернулись у Явір. «Победа» зупинилась на Залізничній. Молодий механік вийшов з машини похитуючись.

— Ні, брате, я передумав перекваліфіковуватись, — сказав він, прощаючись з Кларком. — На паровозі куди спокійніше…

Прийшовши додому, Василь Гойда скинув із себе вдавану і справжню втому, сів за стіл, розгорнув товстий зошит і докладно описав свою недільну подорож: де побував із слюсарем Бєлограєм, чим той цікавився, з ким і на яку тему розмовляв.

Рано-вранці, йдучи на роботу в депо, Гойда завернув у міський відділ Міністерства внутрішніх справ і попросив чергового доповісти начальникові.

… Василь Гойда і Євген Миколайович Зубавін здавна, ще за партизанських часів, знали один одного.

Влітку 1944 року німці блокували у важкоприступному. гірському районі партизанський загін, яким командував Зубавін. Район лісистих Карпат Зубавін тоді тільки ще освоював, і йому конче потрібен був добрий Провідник, щоб вирватися із смертельного кільця. І саме того дня дозорні привели в ущелину, де були партійний, білявого підпаска, одягнутого у подертий кожушок і взутого у діряві гірські постоли із сириці. В руках у нього була пастушача дудка — сопілка. Коли в нього стали допитуватись, з якою метою він проникнув у розташування партизанів, він сказав:

— Просто так, щоб ви послухали мою дудку. Все можу: «Камаринську», «Верховино, світку ти наш», «Выходила на берег Катюша», «Кто его знает, чего он моргает», «Каховку», «Інтернаціонал».

Партизани із задоволенням вислухали весь репертуар хлопчика і знову почали допитувати. І коли ця розмова набрала характеру, далекого від жартів, пастушок поважним басом спитав:

— Хто у вас тут за старшого?

Партизан у чорній бурці і заячій шапці вийшов наперед:

— Говори.

Хлопчина зміряв його з ніг до голови недовірливим поглядом і похитав головою: