— Чудово. Саме туди я й поїду. Ви мене проведете до стоянки таксі. Повернуся в неділю ввечері. Чекайте! — Файн насмішкувато подивився на резидента. — Чого ви не питаєте, навіщо я залишаю такий затишний, безпечний притулок і з риском для життя вирушаю в район Мармурових скель?

— Я вже вам казав: цікавістю не страждаю. Моя справа — виконувати ваші накази.

— Хоча ви й не страждаєте цікавістю, все-таки я скажу, навіщо мені потрібні ці Мармурові скелі. Я вам абсолютно довіряю, Криж. Хочу прогулятися в горах і водночас розгорнути в зручному місці рацію, зв'язатися з центром: доповім про обстановку, одержу вказівки. Звичайно, для мене це великий риск. Вам би, Любомире, зробити це було б зручніше, безпечніше.

— Я готовий, сер, наказуйте.

— Ні, вам цього доручати поки що не можу. Перше донесення повинно бути послане особисто, власноручно, моїм радіопочерком. І я його пошлю, щоб там не було.

Джон Файн бадьорився не про людське око. Важкий і небезпечний прорив через високогірські Карпати, безтурботне життя в схованці на Гвардійській, уважна гостинність хазяїна явки, глибоке маскування нового резидента, спритний перехід кордону Дубашевичем, надійна легалізація його в Яворі під машкарою шофера Ступака — всі ці великі, заплановані «Бізоном» удачі, що слідували одна за одною, викликали в Джона Файна хороший настрій. Від колишнього боягузтва і страху за свою шкуру, проявлених у літаку, перед стрибком з парашутом, не залишилося й сліду. «Чорногорець» тепер був переконаний, що його місія буде завершена благополучно і в строк. Тепер він гаряче і глибоко, майже з обожненням схилявся перед хитромудрими здібностями «Бізона» і безмірно дякував шефові за те, що той надав йому щасливу можливість проявити себе в операції «Гірська весна», якій, безумовно, судилося стати гордістю розвідцентра «Південь». Через те Файн і бадьорився, через те він з легким серцем і вирушав у небезпечну експедицію в район Мармурових скель.

Він весело подивився на карту, потім перевів погляд на Крижа:

— Мармурові скелі!.. Хороший я обрав район?

— Так, хороший. — На благообразному обличчі Крижа з'явився вираз шанобливості і догідливості. — Прошу доповісти і про мене: дію повним ходом, у найкоротший строк добився значних результатів. Незабаром створю надійну агентурну сітку, здатну задовольнити потреби центра.

— Ого, куди махнув! — розсміявся Файн. — Нічого, нічого, шкварте, все передам дослівно.

Криж ображено насупився.

— Ви мені, здається, не вірите, сер? Я ж вам докладно доповідав і про кравчиху, і про її сина, і про помічника начальника явірської станції.

— Вірю, Криж, не будьте таким недовірливим. Ви дуже добре почали. Всі три ваші помічники для нас — велика цінність. До речі, про сина кравчихи. Як ви збираєтесь його використати?

— Зважаючи на обставини. На даному етапі він може дістати важливі відомості про залізницю.

— Вірно. Ця нова, реконструйована дільниця шляху надзвичайно цікавить нас. Ми майже нічого не знаємо про неї. Добре. Схвалюю. А як ви збираєтесь використати молодого Лисака в майбутньому? Адже він поїде в свою школу, у Львів.

— Не поїде! Заякориться в Яворі, працюватиме на комсомольському паровозі кочегаром. Є надія, що він потрапить на закордонну лінію. Якщо це вдасться, ми матимемо чудового зв'язківця.

— Вірно, Криж! Молодець! Схвалюю. Дійте в цьому напрямку. І форсовано. Нам зв'язківець он як потрібен! — Файн ребром долоні ударив себе по горлу. — Рацією користуватися небезпечно: кожного разу рискуєш життям. Якби був зв'язківець у вашого попередника, ми б знали більше, ніж знаємо тепер. — Тримаючи блюдце на розчепірених пальцях піднятої руки. Файн дмухнув на гарячий чай і, примружившись, допитливо, немов заглядаючи йому в душу, втупив очі в резидента. — То ви й досі не знаєте, що трапилося з Дзюбою?

Криж похитав головою.

— Я ж вам доповідав… Читав замітку в газеті про те, що він загинув. Більше нічого не знаю.

— Вірите замітці?

— Як же не вірити! До мене в магазин заходили люди з ліспромгоспу «Оленяче урочище». Вони на власні очі бачили машину артілі в безодні. І труп Дзюби бачили. Правильна замітка. А ви хіба не вірите?

— Не вірю. Сам ще не знаю чого, але не вірю. — Файн зітхнув, згадавши слова «Бізона», і не втримався, щоб не промовити їх, як свої власні: — Не вірю і все. Що поробиш, такий у мене нюх: собака позаздрить.

— То ви гадаєте, що смерть Дзюби не випадкова?

— Гадаю, що саме так. Але хто організував її, ще не знаю. Ви часто зустрічалися з Дзюбою?

— Ні, рідко. Тільки в крайньому випадку.

— Де відбувалися ці зустрічі? Чи могли вони привернути увагу розвідки?

— Ні, це виключено… Я ніколи не бував на квартирі у Дзюби. І він до мене не приходив. Ми зустрічалися лише в магазині, коли він купував книги.

— Пам'ятаєте, я цікавився Іваном Бєлограєм?

— Пам'ятаю.

Тут, у будинку, схованому в глибині саду, Файна ніхто не міг чути, крім Крижа, однак він знизив голос до шепоту:

— Іван Бєлограй виконував важливе завдання. Ми втратили його з поля зору, не знаємо, де він і що з ним трапилось. Поки ми не з'ясуємо цього, ми не маємо прана почувати себе в безпеці. Прискорте збирання відомостей про Бєлограя. Нехай ваші агенти спробують щось дізнатися у Терезії Симак. Зможете це виконати?

— Зможу.

— Та ви, я бачу, зовсім молодець, Криж. Для вас немає непосильних завдань. «Бізон» знав, кого призначати резидентом. От тільки я не цінував вас. Каюсь.

— Ви не знали мене, а «Бізон»…