— Ого, сердита річечка! — промовив Андрій.

Олекса мовчки подивився на практиканта і відвернувся. Річечка!.. Так сказати про могутню Кам'яницю, яка проклала собі дорогу на рівнину через скелясте серце Карпат, через ланцюги хребтів! Кам'яниця… На її березі, там, далеко в горах, біля найбільш стрімкого краю полонин, в колибі лісоруба народився Олекса. Хрестили його в купелі, у водах Кам'яниці. Її шум, не змовкаючи ні влітку, ні взимку, заколисував верховинця. На її зеленому березі травневими днями він навчився ходити.

Кам'яниця, ти — перше слово улюбленої пісні! Ти — світла кров Карпат! Ти — земна блискавка, не згасаюча від світанку до світанку! Шуміти тобі вічно на порослих мохом валунах, біля підніжжя лісистих гір.

Поїзд мчав по глибокій, здавленій горами долині. Залізниця-одноколійка повторювала всі химерні повороти річки, йдучи вздовж засніженого узлісся. Мільйони попелясто-сріблистих дерев з гордо піднесеним до неба віттям, немов струмки гігантського фоитану, спускалися з вершин гір до Кам'яниці. Земля біля їх підніжжя щедро встелена багаторічними листопадами. Коричньово-зелений мох пробивався крізь товстий шар спресованої часом і дощами підстилки. Синіли проліски. В неозорому буковому морі рідкими острівцями пломеніли могутні дуби, які й досі не втратили всього свого торішнього жовтого листя. Де-не-де свердлили небо гостроверхі темпі ялини. Вони різко виділялися своєю похмурою самотністю в світлому буковому братстві.

Олекса так дивився на закарпатську землю, ніби все, чим вона красна, було зроблено, викликано до життя його руками.

Вгору, все вгору піднімалася залізниця.

Коли кочегар і помічник розсували дверцята топки, щоб підкинути вугілля, Олекса особливо гостро відчував гранично напружену роботу машини. З її розжареної утроби доносилося клекотіння вогню, пари і повітря: «Ехо-хо!.. Ехо-хо!.. Ехо-хо!..»

І чутливі гори на всі лади повторювали:

— Ехо!.. Уф-уф!.. Хо-хо!.. Ехо-хо!.. Хо!.. Уф!..

Гори тіснили долину з кожним новим поворотом дороги. Щоразу менше і менше видно небо, звивистіше Кам'яниця, запекліший скрегіт коліс «Галочки» на кривизнах, все більшим камінням, каменями-плахами вистелено дно річки, прозоріші і стрімкіші її води. Берегом, часто зникаючи, бігла ледве помітна стежка. І нічого більше немає між полотном залізниці й Кам'яницею — ні дерева, ні кущика, ні шматочка землі. Лише камінна стежка.

На крутих схилах лежали стовбури, вірніше — скелети буків, зламаних чи вивернутих з корінням бурею, або тих, що впали від старості. Вони вкриті зеленувато-коричньовим мохом, під колір землі і скель. Впали років десять тому, та так і валяються.

Ще поворот, і Кам'яниці нікуди діватись. Вона тулиться до самого підніжжя гір, підточує землю, каміння, ліс. Височезні буки з напівоголеним корінням звисають над сипкою кручею, полощуть свої голі віти в шумному, пінистому потоці і ось-ось обрушаться в річку, ляжуть впоперек неї перекидними містками.

— Оце доріжка, спаси і помилуй! — Лисак похитав головою. Диким козам та тиграм тут плигати з каменя на камінь, а не поїздам ходити. Звірина дорога!

— А як же ми, люди, працюємо на цій звіриній дорозі? — Довбня вхопив лопату, розчинив навстіж дверцята топки. Вогонь, ніби в дзеркалі, палахкотів на його вологих щоках, піт струмував по крутому підборіддю, по засмаглому вирізу грудей в синій майці.

Олекса кивнув, стримано посміхаючись примруженими очима. Микола Довбня по-дівочому почервонів — відчув, що машиніст задоволений його словами.

Над трубою паровоза віковим деревом виростав чорний дим, змішаний з крупинками незгорілого, винесеного з топки вугілля.

«Ехо-хо!.. Ехо-хо!..» важко, по-бурлацькому стогнала «Галочка».

Міжгір'я по вінця сповнене димом, парою, хмарами, залізним гуркотом паровоза І скреготінням коліс важковагового поїзда. Регулятор відкритий на великий клапан, реверс зубець за зубцем наближається до крайнього робочого положення — летіти б зараз «Галочці», З вона ледве повзе і от-от, здається, зупиниться, надірвавши свої сили.

Іванчук витер піт, що струмками біг по обличчю, тоскно подивився на радіоприймач:

— Хоча б Танечка подала свій ангельський голосок, підбадьорила!

І немовби виконуючи його бажання, диспетчер співчутливо, з материнською турботою заговорила:

— Увага, тринадцята! Як у вас справи? Попереджаю: вам увесь час наступає на п'яти пасажирський Прага — Москва. Може, пропустимо його вперед?

— Ні в якому разі! — запротестував Олекса. — Не дожене. Втечемо.

— Значить, домовились: до самої Дубні ви — попереду, за вами — празький.

Гори почали розсуватися, а голі скелі знову змінилися буковим лісом. Кам'яниця потекла ширше, трохи спокійніше, пінистими струмками розливаючись по гранітному плитняку.

На схилах гір, вкритих торішньою, прибитою морозом травою, паслися отари овець і горіли великі вогнища, біля яких сиділи пастухи.

Ще крутішою стала залізниця, більш поривчастим боковий північний вітер, який прорвався сюди з-за Карпат, через ущелини.

Ще крива, ще поворот, темна ущелина, сира скеля, суворі кам'яні ворота у нову долину — і в усій своїй красі відкрилися гори. Карпати тепер поділені на ряд поверхів: п'ятий, верхній, — сніги, четвертий — голий ліс, третій — вкриті мохом, по-літньому з прозеленню скелі, другий — залізниця і найнижчий, перший, — Кам'яниця.