Вискочивши на голе гірське шосе, без єдиного дерева, обвіюване боковим вітром, Витязь пішов повільно, невпевнено. Часом він витягувався струнко, просто-таки простягався по камінню. Нарешті стало ясно, що собака загубив слід: Витязь засмутився, розгублено тикався то в той, то в той бік. Вперше за час переслідування старшина стривожився по-справжньому. Ворог може зайти далеко!

Смолярчук узяв собаку на короткий поводок — хай заспокоїться — і почав розглядати місцевість. Куди могли податися порушники?

— А якби ти був на їхньому місці, — спитав Степанова Смолярчук, — куди б ти направився?

Степанов сказав, що принадлива он та глибока лощина, заросла ялинником, але вона відводить в бік від перевалів і тому невигідна. Каблуков висловив припущення, що, найімовірніше, втікачі кинулись навпростець, через ту ущелину, на дні якої ще біліє сніг, через он ті чорні скелі. Смолярчук спитав: «А що, коли порушники вибрали найменш зручний для себе напрямок — он той пологий схил гори, що ледь зеленіє першою весняною травою?» Так, дуже можливо. Він, цей напрямок, лише на перший погляд здається незручним. Іти пологим схилом удвічі легше, ніж по кам'янистому і крутому бездоріжжю. Втративши на відстані, виграєш час і збережеш сили…

Степанов і Каблуков розуміли, що їхній старший досвідчений товариш вирішує зараз надзвичайно важливе для успіху справи питання.

Знизу, з-під гори, на якій стояли прикордонники, а навітряного боку долинув тихий, ледве-ледве чутний звук дзвоника. Він був такий слабкий, що на нього звернув увагу лише один Каблуков.

— Чуєш? — спитав він Смолярчука.

Той напружував слух, але чув тільки шум гірського лісу і грізний гул весняного потоку на дні засніженої ущелини.

— Отара!..

І тільки-но Каблуков сказав це, Смолярчук одразу ж почув переливи дзвоника і вловив той характерний запах, який розносить далеко навколо себе велика отара…

— Бачили ми їх, песиголовців, бачили! — не чекаючи, поки прикордонники наблизяться і почнуть розпитувати, закричав сивоусий верховинець в чорному капелюсі, з чабанською торбою за плечима, з обвугленою люлькою у з'їдених зубах. — Ми потайки нашого Василя послали на заставу. Не зустрічали?

— Розминулись, — сказав Смолярчук. — Куди вони пішли, ці песиголовці?

— Ідіть он туди, і ви їх скоро наздоженете.

Пастух направив на вірний шлях: під високою, з викривленим стовбуром гірською ялиною Витязь знайшов загублений слід, і переслідування песиголовців (так народ Закарпаття називав у своїх казках лиходіїв) продовжувалось.

Витязь, злість якого зростала, привів прикордонників до старого високогірного лісу: старі, похмурі, майже чорні ялини, їхня карликова поросль, сивий мох, вогкість, і тиша підземелля…

Підозрілою була ця тиша. За кожним деревом, під першим-ліпшим кущем, в гіллі ялин міг причаїтися порушник з автоматом у руках.

Смолярчук умів бачити одразу весь ліс і кожне дерево, кожен кущик зокрема. Десь тут, вирішив він, причаїлись лазутчики.

Пробігши невелику відстань, він подав знак товаришам просуватися обережно, маскуючись, від дерева до дерева.

Витязь ставав дедалі агресивнішим: він відчував наближення мети.

Увагу Смолярчука привернула гущавина молодих ялинок — їх гострі вершини тремтіли. Старшина заховався за дерево і уклав собаку. Припали до стовбурів ялинок і прикордонники, що супроводили старшину.

— Слухай! — пошепки скомандував Смолярчук.

Злісно рухаючи гострими вухами, пориваючись скочити, Витязь з гарчанням вдивлявся в ялинник. Загривок його їжився.

— Тихо, друже, тихо!

Смолярчук настромив на палицю картуз і обережно висунув його з-за дерева. Застрекотів ворожий автомат. Каблуков і Степанов одразу ж дали подвійну чергу — вогонь на вогонь. Почалася перестрілка.

Переконавшись у тому, що порушники не здадуться, Смолярчук вирішив їх знищити. Він наказав Каблукову вогнем відвернути на себе увагу диверсантів. Степанову поставив завдання обійти ялинник зліва, а сам непомітно перемістився вправо — перебіжкою, від куща до куша. Оточення супроводжувалось безперестанним вогнем Каблукова.

Витязь ні на крок не одставав від Смолярчука, теж лягав, переповзав.

Петля дедалі тугіше затягувалась навколо диверсантів. Вогонь з їхнього боку різко ослаб, потім і зовсім затих. Смолярчук насторожився. Що це значить? Невже лишили заслон і під його прикриттям відійшли?

Ялинник, зрізаний вздовж і впоперек кулями автоматів, порідшав, і добре стало видно на весняній землі дві чорні нерухомі постаті. Лише двоє. А де ж третій? Невже встиг утекти? Так, схоже на це.

Смолярчук перший підбіг до вбитих. Вони лежали, уткнувшись у землю. Перевернувши їх на спину, старшина побачив щетинисті, опухлі обличчя. На міцних солдатських ремінцях підвішені гранати і автоматні диски. Руки все ще стискували зброю.