Що за химери? Адже він пам’ятає своє ім’я, згадує, хто він. Невже це перехід за межу смерті, де розпочинаються всякі фантасмагорії? Може, глибинна ембріональна сутність звільнилася від деспотизму людського інтелекту і визволила свого далекого риб’ячого предка з генетичної павутини? І тепер він справді тунець або макрель? Така думка розвеселила, хотілося засміятися, та замість цього лише зграйка бульбашок полинула вгору, і це було зовсім комічно.

Зненацька почувся глухий голос: «Чудова бестія. Античний тип».

Про кого це? І хто вони? Хіба у воді передаються звуки мови?

У роті запекло. Він зробив судорожний ковток. Гаряча хвиля прокотилася в грудях. Гриць отямився від марення, розплющив очі. Він лежав горілиць, над ним схилялося незнайоме обличчя монголоїдного типу: уважні чорні очі, високе, гладеньке, мов у дитини, чоло, елегантні вусики. Зауваживши, що Гриць опритомнів, незнайомий підбадьорливо усміхнувся, промовивши англійською мовою з дивним акцентом:

— Прекрасно. Вітаю вас з порятунком…

— Де я? — прошепотів Хлопець.

— У друзів. Заспокойтеся. Ми підібрали вас у відкритому морі. Гриць обвів поглядом довкола, побачив невеликий пульт управління, відзначив ніжно-зелену обшивку стін. За прозорими віконечками, втиснутими в ажурні рами, гойдалися кучеряві хмаринки. У кріслі біля пульта сидів ще один чоловік, могутні плечі котрого обтягувала шкіряна куртка. Гриць знову зупинив погляд на обличчі свого рятівника.

— Я на вертольоті?

— Ви вгадали, — люб’язно кивнув незнайомець.

— Ви індонезійці?

— Хіба це так важливо? Ви врятовані, смерть відступила, це — основне…

— Я хочу знати, де я? Куди потрапив? Я — радянський громадянин, летів до Папуа… в Порт-Морсбі…

— Он як? — На обличчі незнайомця відбився подив. — Ви з Москви? Росіянин?

— Українець. З Києва…

— Чудово. Я був у Києві, навчався там в університеті. Трохи знаю вашу мову, — додав він українською мовою, смішно вимовляючи слова. І раптом процитував: — «Реве та стогне Дніпр широкий… сердитий вітер завива…». — Задоволено зареготав, підняв угору невелику фляжку: — Хочете ще коньячку? Я влив у вашу горлянку пару ковтків, не питаючи дозволу. Ха-ха-ха! В таких випадках, здається, дозволу не питають. Чи не так?

Грицеві здавалися зайвими такі штучні веселощі, голова в нього паморочилася, і він знесилено прошепотів:

— Я сподіваюся, що ви повідомите… в радянське консульство. Мені треба дістатися до місця призначення… Терміново…

— Дивні ви люди, — похитав головою рятівник. — Тільки що стояти біля пекельної брами… справа випадку — врятують його чи ні? Не встиг спекатися смерті, вже готовий мчатися світ за очі. Страшна динаміка життя.

Останніх слів Гриць не чув, його знову полонило забуття.

…Прийшов до тями хлопець у тихому спокійному притулку. Розплющивши очі, побачив над собою мерехтливе кам’яне склепіння. З грубо витесаних ніш лилося м’яке сонячне світло: воно ніби народжувалося у прозорих матових трубках, що витикалися з скелі. «Дивний притулок, — подумав Гриць. — Якась печера. Але ж оці дивні генератори світла… Чи не світловоди? Світловоди в печері? Куди ж його занесло?».

Поворушився, сів. Під ним були солом’яні мати. Поряд, на відстані метра від нього, лежали ще одні, згорнуті в трубку. Хлопець помацав у нагрудній кишені штормівки: пакет з документами був на місці, гаман з валютою теж. Уважно поглянув довкола: жодного предмета, крім солом’яних килимків, та ще оті феєричні джерела освітлення. Де ж ті, хто його сюди доправив?

З-за рожевої скелі з’явилася постать чоловіка в довгому оранжевому вбранні. Він тримав у руках дерев’яну тарілочку з рисом. Побачивши, що Гриць опритомнів, щось задоволено вигукнув і наблизився до нього. Поставивши перед хлопцем їжу, промовив чистою англійською мовою:

— Вітаю вас, брате. Прийміть цей скромний сніданок.

Гриць, пробурмотівши слова вдячності, накинувся на рис. Миттю розправився з пригощенням, вибачливо запитав:

— Дуже хочеться води, чи не важко це зробити? Чоловік метнувся в прохід за скелею і незабаром приніс дерев’яну чашу з водою — літрів на півтора. Гриць видудлив її до останньої краплі. З вдячністю повертаючи посудину, уважно оглянув чоловіка. Обличчя індокитайського типу — може, лаосець, може, малаєць або кампучієць. А може, в’єтнамець? Голова поголена, вбрання таке, як у буддійських ченців. Може, якийсь відлюдник, самітник, святий? Святий у електрифікованій печері?

— Можете мене називати Лі Тао, — тихо, дружелюбно сказав чоловік. — Або, якщо хочете, просто — Лі. А ваше ім’я?

— Григорій…

Лі прислухався до незвичної вимови хлопця, вдячно кивнув.

— Ви, напевне, слов’янин? Я чую це по акценту. Вам тяжко розмовляти англійською мовою?

— Я українець. Вивчаю англійську недавно. Не практикувався. Але, пробачте… хіба вам не сказали, хто я і що?

— Хто мав це сказати?

— Мої рятівники.

— Гм. Рятівники? — вражено перепитав Лі. — Від чого вони вас врятували? Від зайвої валюти? Від дорогоцінностей?