— Нічого, Ван Ванич, вибралися на тверде. Доскіпливий старий, з ним так просто не похрюкаєш. Безсеребреник. Та доведеться провчити його, бо життя не буде. Не продихнеш…

Саві снився феєричний сон. Він бачив себе у чорному просторі, а перед ним пливла спіраль Галактики — дивовижна вогняна квітка, що мерехтіла зорями-іскринками. Сава оглянувся, побачив, що безліч таких полум’яних квіточок манили його теплими жаринками з безмірних глибин. Він щасливо засміявся. Напевно, це йому сниться! Згадав, що недавно побував з друзями у планетарії, лекція про будову Всесвіту, про його походження, історію та розвиток схвилювала, спонукала до глибоких роздумів. І ось тепер, у сновидінні, його душа знову прагне відтворити чудове враження. Тільки там, у планетарії, відчувалася неприродність небесної проекції, а тут все було життєво, тривожно, переконливо, подих тайни і глибинної реальності пронизував темно-фіолетову безодню й самоцвіти галактичних спіралей.

Почулася велична музика, ніби мелодійний метроном відлічував ритми вічності. І в потужному потоці того ритму він почав летіти до рідної Галактики. Хто йому сказав, що це його світ? То було тайною, але він знав, що наближається до Чумацького Шляху своїх пращурів, тільки бачить його не зсередини, а ззовні. Здивувався: якою силою летить? Потім усміхнувся: а яке це має значення? Головне — летіти туди, куди притягується серце.

У високості ударив гонг.

Стрімко наблизився Чумацький Шлях. Розсипався на зоряні рукава, на світоносні джерела.

Назустріч летять, летять полум’яні світи-сфери, розходяться врізнобіч — червоні, багряні блакитні, зелені, жовті, сліпучо-білі. Цілий вихор сузір’їв. Вони сплітаються у фігури казкових звірів, птахів, людей. Так ось звідки древні взяли назви для зоряних знаків! Вони бачили те, що узрів Сава тепер. Вони вміли літати поміж зорями.

Органна мелодія супроводжує нестримний потік світів. Здається, що тому потоку нема кінця-краю.

Та ось вдалині вирізнилася жовта зірочка. Спочатку непоказна, вона блискавично наблизилася, виросла, закрила небо, крилами пульсуючої сріблястої корони охопила простір. І відійшла вбік.

Замерехтіла сфера планети — пустельна, непривітна, димляча, покрита цирками і кратерами. Вона подібна до Місяця, але Сава знає, що це — Меркурій. Велетенські тріщини, зловісні провалля, на обрії височать гострі піки гір.

Далі, далі, зупинятись не можна! Тут країна смерті й пекельних стихій, тут ніхто не зустріне, не привітає мандрівника. Ось ще одна планета. Шаленіючі вихори хмар, клекотіння розжарених газів. Це Венера, зоря світанку, богиня любові. Омріяна тисячами романтиків оаза нової раси людей, колиска прийдешньої цивілізації або навіть пристанище життя — вищого, мудрішого від земного. Перші польоти земних розвідників розвіяли міф, зірвали фату краси й надії. Чому так сталося? Може, просто ми заглянули у дзеркало любові й побачили там свій відбиток? Може, інакше й не могло бути?

Сава дивується. Звідки в нього такі думки? Здається, що вітер зоряних просторів вимітає порохняву з його душі й розуму і свідомість пульсує вільно, окрилено, осягаючи такі думки й знання, котрих ніби й не було в звичній пам’яті.

Венера відпливає в глибину простору, ніжно пульсує сріблистим покривалом. І здається Саві, що планета доброзичливо усміхається вслід йому, щось обіцяє, нагадує, кличе…

А поміж зорями вже виростає ніжно-блакитна сфера. Та ні — вона зеленаво-золотиста. Чи аквамаринова, кольору морської води. Це ж вона, прадавня мати богів, титанів і людей. Гея стародавніх міфів, колиска розуму й вічного пошуку. Музика затихає, звучить ледь чутними акордами — лагідними, пестливими. Це сюди, до неї, в її обійми летів Сава, це тут, в заповітному краю, він мав знайти щось важливе, найцінніше, вартісніше самого життя.

Планета наблизилась, заповнила небосхил.

Хмари, хмари.

А під ними — океани, континенти. Сава щасливо засміявся. Все так, як він вчив у школі, на уроках географії. Обертається глобус, пливуть гірські хребти, моря, звиваються змійками ріки, оксамитною зеленню вирізняються лісові масиви. Пропливає внизу Каспій, Волга, Дон, видніється Дніпро. Десь тут… десь тут він має зупинитися. Ближче, ближче. Лінія, що відділяє ніч від дня. Ніжні сутінки, вечір. Летять навстріч списи лісових верхів’їв, розступаються лісові велети, відкривають арку, а на ній напис: «ЗАПОВІДНИК «НАДІЯ».

Сава пролетів попід аркою, заглибився в хащі лісу, ніби захоплений вихором птах. Силою волі намагався зупинитися, не впасти на землю. Гаряча хвиля піднялася від трав і чагарів, охопила його, заколисала. І він повиснув у невагомості над килимом квітів, побачив багряне коло сонця, що сідало за обрій, віддзеркалювалося у спокійних озерах і болотах. Почув щебетання птахів. Вечірні тумани сивою габою вкривали простори, шепотіли нечутні пісні…

Пронизливий гуркіт струсонув свідомість, і він прокинувся. Відчув, що сидить у кузові відкритої тритонки, яка, завиваючи, долала вибоїни піщаної дороги поміж густими лозами та вільхами. Одразу згадав усе. Це ж він їде на полювання з гуртом знайомих мисливців. Їде в ті краї, де живуть батьки його нового друга й побратима Гриця. Тільки чому на душі так неспокійно й тривожно? Може, виною тому раптове пробудження від чудового сновидіння? Чи оцей рев машин, крики й регіт мисливців, котрі весело виспівують на ходу, милуючись мальовничими краєвидами?

Сава перехилився через борт машини, глянув уперед. Дорога чомусь здалася йому ножем, що розпанахує живу землю навпіл, крає її болісну плоть. Здивувався: завжди шляхи здавалися йому життєдайними артеріями, котрі напоювали людським теплом, прагненням, інформаційними потоками, новинами й надіями, білокрівцями й червонокрівцями людей таємничий організм суспільства. Шляхи несли в своєму річищі друзів, побратимів, гостей. Тому й називалися вони гостинцями. Але чому тепер у ньому інше видіння? Чому перед його внутрішнім зором виникав весь процес зародження, зростання, розширення доріг? Спочатку тонюсінькі павутинки-капіляри сивезної давнини, що пробуравлюють степи, ліси й гори, а потім вони посилюються, глибшають, вгризаються в тіло матері-землі болісними пругами незагойних шрамів, ніби слідами розбійницьких орд. Скільки лихоліть і нещасть, руїн і злоби, ненависті й роздору перенесли в своїх річищах шляхи-дороги? Хто виміряє ту лавину муки? Чи співмірна вона з елегійністю, лагідністю та пісенністю тих стежок-доріжок, котрі оспівані казками й думами? Недарма Чорний Шлях залишився в пам’яті народній, але «Світлого Шляху» годі там шукати. Хіба в небі, там, де він, Сава, тільки що літав у ласкавому видінні?..