Часто, як у нас бувають гості, мама каже: «А тепер хтось має взяти справу в свої руки». У мене було відчуття, що головну роль за столом нині відведено мені — бабуся, дідусь, Йорґен та мама не зводили з мене очей. І я «взяв справу в свої руки».

Коли усі порозсідалися, я обвів свою родину поглядом і сказав:

— Я прочитав листа, якого тато написав до мене перед самою своєю смертю. Розумію, як вам кортить дізнатись, про що мовиться в тому листі…

У кімнаті запала глибока тиша. Що я скажу? Як поведу розмову далі?

— Отже, цей лист адресований мені. Але ж ми всі любили мого тата. І ось я маю для вас дві новини: погану і гарну. Почну з гарної. Дозволяю усім присутнім прочитати татове послання. Йорґенові — теж. Погана новина — це станеться не нині.

Бабуся сиділа в схвильованому напруженні, схилившись над столом. Її обличчям промайнула тінь розчарування. Ця тінь послужила мені доказом, що вона не читала листа свого сина ні тепер, ані одинадцять років тому. Лист справді пролежав усі ці роки в старому автомобілику.

— Я хочу, щоб татове послання відстоялось, перш ніж усі почнуть обговорювати його. А ще мені потрібен час, щоб визначитись з відповіддю на одне його дуже важливе запитання, і знайти спосіб, як це зробити.

Усі беззаперечно погодилися на мої умови. Ніхто й не намагався випитувати, про що ж писав мій тато. Йорґен навіть підвівся з-за столу, підійшов і, дружньо поплескавши мене по плечі, мовив:

— Розумне рішення, Ґеорґу. Й справді потрібний час, щоб все відстоялося.

— Скоро північ, — озвався я. — Гадаю, настав час вкладатися до сну.

Я сам відчув, як урочисто і по-дорослому прозвучали мої слова. Я враз подорослішав.

Але тієї ночі очей не зімкнув. Ще довго по тому, як у будинку все стихло, я лежав без сну і дивився через вікно в білу зиму. Сніжениця давно ущухла.

Посеред ночі я встав, одягнув пухову куртку, шапку, шалик і рукавиці й через засклену веранду вийшов на терасу. Згорнув із залізної лавки сніг і сів. Вимкнув зовнішнє освітлення.

Я дивився на мерехтливе зоряне небо й намагався повернутися у той стан душі, коли сидів на колінах у свого тата. Я начебто пригадував його міцні обійми. Здавалося, він притискає мене до себе, боячись, щоб я не випав із космічного корабля. І раптом цей високий чоловік з басовитим голосом заплакав.

Я спробував замислитися над важливим татовим запитанням, але ніяк не міг визначитися з відповіддю. Уперше в житті я по-справжньому усвідомив, що колись і для мене настане час покинути цей світ. Думка про це була жахкою. Нестерпною. Мій тато змусив мене замислитися. І добре зробив. Людина мусить володіти реальністю. Це те ж саме, що володіти інформацією, скільки в тебе грошей на рахунку в банку. А ще тішила думка, що мені лише п’ятнадцять років.

Та, може, попри все, ліпше було би ніколи не народжуватись, бо мені вже тепер ставало до запаморочення страшно, що колись доведеться назавжди попрощатись зі світом. Однак я постановив собі послухатись татової поради і не квапитись з відповіддю на таке непросте запитання.

Я задер голову й задивився на небесні світила — зорі та планети. Спробував уявити себе на борту космічного корабля. Кілька разів перед моїми очима пролітала, падаючи, зірка. Я довго так сидів.

За якийсь час почув, як скрипнули двері, на терасу вийшла мама. Надворі світало.

— То ти? — запитала вона. Ніби й так не видно, що то я.

— Не міг заснути, — тільки й відказав я.

— Я також.

Я глянув на маму:

— Одягнися тепліше і посидь зі мною.

Мама зникла в будинку і скоренько повернулася. На ній було чорне зимове пальто, яке я пам’ятаю, відколи живу. Але певності, що це те саме пальто, у якому вона колись приходила на Службу Божу до Катедри, я не мав. Коли мама сіла на лавку поруч зі мною, я сказав:

— Бракує лишень великої срібної шпильки у волоссі…

Мама мимоволі затулила долонею уста.

— Він писав про шпильку?

Замість відповіді я показав на велику зорю-планету, яка саме сходила на східному прузі неба. Це однозначно була планета, бо не мерехтіла, як інші зірки, і я на дев’ятдесят відсотків був певний, що то Венера.

— Бачиш он ту планету вгорі? — мовив я. — Це — Венера, а ще її називають Ранішньою зорею. Щоразу дивлячись на неї, тато думав про тебе.

Коли людина потрапляє в полон щемких споминів, їй хочеться поговорити або ж навпаки — помовчати. Мама обрала мовчанку.

За якийсь час я озвався знову:

— На цій лавочці я просидів з татом усю ніч перед тим, як його поклали до лікарні. Про це та інше довідаєшся з його листа. А тепер тут сидимо ми з тобою.

— Ґеорґу, — озвалася мама. — Я дуже прагну прочитати листа та водночас дуже цього боюся. Мені хотілось би, щоб на той час ти був удома. Обіцяєш?