Шрифт:
Я лютую від усвідомлення, що одного дня мене не стане — я зникну, до того ж, не на тиждень чи два, чи чотири, і навіть не на чотири століття, а навіки.
Я почуваюся жертвою ошуканства, бо спершу кажуть: «Ласкаво просимо, до твоїх послуг увесь світ! Ось тобі твоє брязкальце, ось тобі іграшкова залізниця, а ось школа, до якої підеш восени!» Та вже за мить чується регіт: «Ха-ха-ха! Ми тебе одурили!» І весь світ вихоплюють мені з рук…
Я почуваюся зрадженим. Нема за що ухопитися. Порятунку чекати нізвідкіля.
Я втрачу не лише навколишній світ, я втрачу не лише все і всіх, кого любив. Я втрачу самого себе.
Гоп — і нема мене!
Я лютий, такий лютий, що ось-ось виблюю від люті. Бо заглянув у вічі дияволові. Та я не дозволю йому залишити останнє слово за собою. Я відвертаюся геть від Зла, доки воно не встигло заволодіти мною. Я вибираю Життя. Я вибираю крихту Добра, яка мені визначена долею. Хтозна, може існує й Вище Добро. Хтозна, може увесь світ обіймає Господь Бог.
Я знаю, що існує Зло, бо чув третю частину Місячної сонати Бетговена. І вірю в існування Добра. Я знаю, що чудова квітка росте поміж двома проваллями, а з цієї квітки невдовзі злетить життєрадісний джміль.
Ха! Ось я й відповів! На щастя, у цій задачі є ще бадьоре allegretto. В антракті між двома трагедіями виступає потішний ляльковий театр, я не хочу пропустити його вистави. Я хочу всю свою снагу вкласти в другу частину! Бо є таке поняття, як жадоба до життя, а оті провалля я все ж омину, ніби їх нема, провалля не для мене. Єдине, що має сенс — життєствердне allegretto.
Мушу визнати, цікаві думки витають у моїй голові. «Квіткою поміж двома проваллями» назвав другу частину Місячної сонати Ференц Ліст. Я раптом збагнув, що вирішив велику дилему з допомогою Ліста та завдяки гнучкості власного розуму.
Я знову спробував повернутися думкою на кілька мільярдів років у минуле. Бо саме там, на порозі Всесвіту, я мушу прийняти рішення: зважитися мені на життя на Землі через кілька сотень мільйонів років чи відмовитися від нього через неприйнятні умови. Але тепер я принаймні знаю, хто стане моїм батьком та матір’ю. Тепер я знаю, як почалася ота історія. Я знаю, кого я любитиму.
Я маю відповідь. І урочисто роблю свій вибір. Я пишу:
Любий татку! Дякую тобі за листа! Для мене він став несподіванкою, втішив і засмутив водночас. Нарешті я визначився і своєї позиції не зміню: я вибрав би життя на Землі, хай навіть на одну «коротку мить». І хай не мучать тебе більше сумніви. Спочивай у мирі, як кажуть. Спасибі за те, що ти таки віднайшов Помаранчеву дівчинку!
Мама готує вечерю. Каже, щось із французької кухні. Йорґен повернеться з хвилини на хвилину зі своєї «суботньої пробіжки», як він це називає, а Міріам спить. Сьогодні 17 листопада, до Різдва залишилося тільки п’ять тижнів.
Ти поставив мені кілька цікавих запитань про телескоп Габбла. Уявляєш, я недавно написав про нього серйозний шкільний реферат!!!
А тепер довірю тобі велику таємницю: я знаю, що мені подарують на Різдво! Йорґен уже натякнув. У кожному разі показав кілька чудових фотографій у часописі, коротко кинувши: «Маю невеличку підозру, що невдовзі у нас з’явиться телескоп!» Неймовірно, але Йорґен читав мій реферат, навіть двічі, хоч він і не є моїм справжнім батьком. Прочитавши, сказав, що пишається мною. Мені здається, він турбується про мене навіть більше, ніж про Міріам, принаймні не менше, а більшого вимагати, чесно кажучи, я й не хочу. Я поважаю його, як поважав би рідного батька.
Якщо мені подарують на Різдво телескоп, візьму його із собою на Ф’єльстьолен, бо тут, у низині, заважає, як кажуть астрономи, «оптичне забруднення». Я вже придумав, як назву телескоп. Він називатиметься ЯН УЛАВ! Таке рішення здивує, ясна річ, Йорґена, але якщо нам судилося залишитися добрими друзями, то йому доведеться з цим змиритися.
У безмісячну ніч небо над Ф’єльстьоленом так густо всіяне зорями, що мимоволі запитуєш себе, навіщо здався телескоп у космосі. Ні-ні, тату, насправді не такий я вже й дурненький, як ти собі, може, гадаєш. Знаю, що зорі в космосі не миготять! Але інколи буває так цікаво полежати кілька секунд на дні басейну й поспостерігати, що робиться на його краю. Щось таки видно крізь товщу води, і, звичайно, можна вгадати, що відбувається над поверхнею. У кожному разі я зумію достатньо виразно побачити кратери на Місяці, супутники Юпітера та кільця навколо Сатурна. А коли-небудь, може, мені пощастить полетіти в космос на справжньому космічному кораблі!
Щиро Твій Ґеорґ, який недремним оком пильнує родинний бастіон на Джмелиній вулиці й має з кого брати приклад.
P.S. Прочитавши твого листа, я вирішив, що настав час заговорити до дівчинки зі скрипкою. Можливо, навіть наступного понеділка. Принаймні тепер я можу розповісти їй багато цікавого. А тоді вона, можливо, покаже мені свою скрипку.
Я кличу маму. Ось вона йде. Додруковуючи це речення, подаю їй листа. Татовий екземпляр рукопису.
— Тепер можеш прочитати, — кажу я.
Книжку, яку ми з татом написали удвох, мама, можливо, прочитає трохи згодом. Після Різдва. І то лише за умови, що я справді одержу в подарунок телескоп, бо я ж уже вписав телескоп «ЯН УЛАВ» у свою оповідь.
А ще мені лячно, що хтось прочитає про дівчинку зі скрипкою. Трохи лячно, але не дуже. І тремчу від думки, що мама з Йорґеном довідаються про моє мимовільне підглядання під дверима їхньої спальні. Але також не дуже…
Мама взяла рукопис і прилаштувалася на жовтій канапі у вітальні. Сказала, що хоче трохи почитати потайки від Йорґена, доки він не вернувся з пробіжки. Я пообіцяв їй нікуди не йти з дому, бачив краєчок маминої постаті в прочинені двері. Час до часу я чув, як вона схлипує. Отже, мама не забула Яна Улава.
Але на цьому я не закінчив свого писання. Бо маю ще постскриптум і для тебе, читачу. Ось, лише невеличкий натяк:
Запитай свою маму чи тата, як вони познайомилися. Може, вони розкажуть тобі романтичну історію. Зрештою, можеш запитати обох, навряд, чи їхні розповіді збігатимуться.
Не дивуйся, якщо твої батьки раптом зніяковіють. Як на мене, це цілком нормально. Казки, про які ми говоримо, ніколи не бувають схожими, але я поступово починаю розуміти, що всі вони мають свої делікатні правила, розповідати про які непросто. Може, тобі, читачу, варто бути обережним і не підходити надто близько до цих правил. Їх не завжди легко висловити словами, це те, що називають «тонким чуттям».
Що докладнішою є така історія, то з більшим хвилюванням її слухаєш, бо якби її перебіг був хоч трішечки інакшим, ти міг би не народитися на світ! Я готовий побитися об заклад з тобою, що існують тисячі дрібних нюансів, які могли би змінити плин історії стосунків твоїх батьків і позбавити тебе усілякого шансу потрапити у Велику Містерію.
Дозволь запозичити мудрий вислів мого тата: Життя — велетенська лотерея, і тільки виграші у ній видимі всім.
Ти, що читаєш цю книгу, саме й витягнув виграшний лотерейний білет. Lucky you!