Гетьман звільна проходив поміж, тими людськими тінями, біля деяких присідав, балакав шепотом, щоб не будити сплячих, потішав і обіцяв, що про них не забуде, що відбудує їм зруйновані оселі і свій вірний Батурин двигне з теперішньої руїни.

Так перейщов цілі хороми, аж до тої жінки, що помагала дідусеві в роботі.

Глянув і прошепотів:

— Мотре Василівно!

— Пане мій! — відповів голос — тихий, мов позасвітній.

Вечір конав у сутінках сірявих.

Надходила ніч.

Великою чорною долонею затирала обриси предметів і злизувала останні краски.

Гетьте, багрові відблиски сонця, геть, жовтувате мерехтіння не обірваних ще вітром листків!

А ти, річко, не смій пишатися ні переливами срібла плавкого, ні шелестами шовків павутинних. Вони нагадують мрійливість безконечного неба і загадочність недосяжливих морських глибин.

Геть!

Хочу порівняти доли й гори, корчі й тополі, хочу повигладжувати стежки, котрими добро і зло походило, хочу уявити собі передбуття і почути передсмак існування…

Геть!..

Вузенька жовтувата смужка, що після заходу сонця відрізувала далекий батуринський краєвид від ще дальшого неба, затиралася. Гасли останні червонуваті цятки, що перед хвилиною багровіли на верховіттю дерев, мов шматочки скреплої крові, якою аж туди плював конаючий на ножах Батурин, — ставало синьо, фіолетно, чорно.

Ніби вітер всі дими з погорілля на широкі доли здмухнув, ніби сажою притрусив весь простір… Темно…

Аж нараз місяць виринув із темряви.

Не як човен із моря випливав, а як опир голову з-поза обрію показував, пузатий, червонуватий, ніби крові людської обпився.

Це не той місяць, що до нього пісня зітхає, а цей, від якого діти зриваються зі сну і сновидами на ціле життя стають.

Як же він тяжкувате вгору знімається, ніби глянути на цей шматок землі боїться, який він так любовно своїм сяєвом пестив, мерехтливим промінням обсипував, мріями жемчужив, вічними бажаннями різьбив, щоб нігде, нігде на широкому світі не було краще, як тут…

Аж нараз ось що…

* * *

На руїні смолоскипи горіли. Стужу й пітьму червоним надихом розгрівали й розсвітлювали.

Але пітьма відчиняла ненаситний рот і проковтувала світло й тепло.

Багрове сяєво совгалося по людському вбранню і розливалося по обличчях. Люди примарами сновихались.

З обозних возів поздирали шкуряні буди й пошили собі одяги страховить, щоб відділити своє живе тіло від дотику гнилого труп'я.

Димом люльок проганяли сопух, від якого тьмарилося в умі. Горілкою підбадьорювали себе, бо навіть найсильнішому млісно робилося на серці.

Навіть ті, що самі колись на боєвищах порубані й постріляні між трупами лежали, невблаганній смерті зазираючи в очі й останками сили від хижої птиці відганяючись, навіть ті здригалися тепер.

Найжахливіші картини, які перед ними малювали батьки й діди, розказуючи про Хмелеві бої і про лихоліття руїни, линяли й вибілювалися тут, як хусти зі смертельної постелі…

— Такого ще очі людські не видали.

— Чортове діло.

— А Бог же де?

— З чортом змагається.

— Змагається, а народ терпить.

— Сила орудує світом, а для слабості смерть.

— Буря і найсильніші дуби лама.

— Чорт його зна, що воно таке. Не життя, а страхіття одно!

Розмовляючи реченнями відривистими, добували поторощені кадовби людські, тіла без голов, голови без тіл, обкервавлені, обсмалені, ніби тут вовки й гієни з цілого світу збіглися й бенкетували, поки сто громів не вдарило між них й не розігнало їх на чотири вітри.

— Бач яка гарна головка.

— А плечі де?

— Нема.

— Поклади біля отсеї молодиці. Може, це мати, так хай же разом лежать.

І клали голову, ніби яблуко рум'яне, гострим ножем від гіллі відрізане, біля жахливого тіла молодиці з усіми признаками насили, грабіжу, морду й передсмертного шамотіння, що залишилися на ній, щоб на Страшному Суді свідчити. Світло смолоскипів червоними хустками маяло, то вправо, то вліво кидало собою, ніби заховатися кудись хотіло, щоб не дивитися на те.

— Недаром батько мій про кривавий дощ розказував.