— Збігав, милосте ваша.

— І що?

Кендзеровський мовчав.

— Камінь на камені не остався, правда?

Гетьманський вірник не хотів кервавити серця свого пана.

— На Гончарівці Мручко зі своїми людьми порядкує, — промовив.

— А в Бахмачі?

— Бахмача не спліндрували.

— Хоч оден дах мені над головою лишили.

— Не вспіли зруйнувати, милосте ваша.

— Не вспіли. А пана Чуйкевича бачив?

— Пан канцелярист Чуйкевич у Бахмач поїхав. Сподіюсь, що надбіжить звідтіль, щоб рапорт вашій милості здати! Колотяться старшини.

— Ще й тепер? Після того, що в Батурині сталось? — І гетьман підступив до вікна, щоб затаїти своє збентеження.

Дивився на Сейм, що серед темряви виблискував ледом рудим від луни. Бачив не раз цей широкий і далекий краєвид, замкнений, ніби рамою, розкішне різьбленою, хуторами, гаями, банями церков і вежами дзвіниць. Як було дивитися серед ночі, то хоч би яка темрява, а по хуторах і селах світилося, ніби домівки людські на Батурин гляділи. А тепер там темно і глухо. Весь край лежав, як мрець на марах.

Нігде й сліду людського животіння…

Про гунів і татар розказували колись, що куди вони пройдуть, там і трава не поросте більше.

Мабуть, ми даром всю вину за зруйнування нашої першої держави на татарву спихаємо. Тією заслугою мусять вони поділитися з нашими північними братами… І гетьман думками став пробігати криваві стежки нашого минулого від року 1169-го аж донині, від першої руїни Києва аж до зруйновання Батурина.

Кендзеровський, не сміючи переривати цих думок, висунувся безшумно з кімнати.

Увійшла Мотря, а побачивши гетьмана в задумі, хотіла й собі податися назад.

Але гетьман відвернувся від вікна і підступив до неї:

— Мотре, ви не дорожите собою.

— Я?

— Ви. А так не можна. Чоловік не живе двічі.

— А мені, Іване Степановичу, якраз бачиться, що я вже не раз жила. Як руйнували Київ, як вічовий дзвін у Новгороді з вежі на землю злітав, як у Переяславі договір заключали, — скрізь була і бачила багато. І знов буду і знов не одного надивлюся, аж наскучить.

— Ви перетомлені, Мотре Василівна. Ваше тіло виснажене, і дух буяє позасвітними шляхами. Не годиться з дійсністю поривати зв'язків.

— Це моя дійсність, Іване Степановичу. Такою мене Господь создав. Не моя вина. Я хотіла другою бути… Ви знаєте, як я хотіла… Змирилася перед життям, каялася гордості прежньої, бажала стати послушницею волі Господньої по законам церкви і по звичаям нашим. Та Бог не дав. Як москалі Батурин брали, я знов непритяменною зробилася, страшною, як ви самі зволили сказати.

— Забудьте, Мотре, забудьте! Треба і про тіло дбати. Стали, як снасть. Кращих у домовину кладуть. Бачите, я вас просив, щоб їхали за Десну. Не переживали би того, що не для вас.

— А для тих, що їх тепер ваші козаки гребуть?.. То вони мали страдати, а я ні? Справедливо це?.. Всі ми діти тої самої землі, одні — її кість, а другі — сіль, але коріння одного. Я не жалую, що з вами не пішла. Сто ран прийняла я тут і сто разів конала. Гадаєте, Батурин заснув і не розбудиться увіки? Ах, ні! Він у моїм серці живе і не сконає ніколи. Скільки разів відживу я, і він оживе зі мною, аж воскресне воля, і і розточаться врази її, і побіжать от лиця її ненавидящі її.

— Мотре! — промовив гетьман. — Я розумію вас, як ніхто другий на світі. Послухайте мене, киньте чорні думки.

— Вони для мене ясні.

— Та небезпечні.

— Для мене ні.

— Але для других і — для мене…

— Для вас, Іване Степановичу? — І глянула на його очима, в котрих побачив майбутність тисячооку. Взяв її за руку.

— Бачите, у вас жар. Я не дозволю, щоб ви вбивали себе. Вам треба жити. Сідайте, ради Бога, сідайте! Давно ви, мабуть, нічого й до уст не приймали, беріть же цей шматок.

— На м'ясо й дивитися не можу.

— Так хоч хлібця і меду. Це з нашої пасіки мід, з наших лип, наші бджоли його збирали.

— Гореч на моїх устах.

— Усім нам гірко, та невже ж тому маємо з голоду помирати, щоб ворог нашу землю без супротивлення посів? Хто ж тоді нове життя з її лона добуде? Подумайте самі, погадайте, що перед хвилиною сказали.

Голос його звучав м'яко і лагідно, як колись у Ковалівці. Слухала його, як призабутої пісні. Нагадувалися липи цвітучі і жужжання бджіл, розкішні маєві ночі, так не подібні до нинішньої.