Таким надмірно обережним доктор став після випадку, коли, не втримавши рівноваги, гепнувся і поїхав додолу, неначе на лещетах, підминаючи під себе густу і високу траву, марно намагаючись хапатись за неї руками, натомість ранячись об її гострі пера і зриваючи жовті пухнасті голівки кульбаб. Весь обплутаний диким хмелем, внизаний реп’яхами, вбраний у ще донедавна бездоганний ґарнітур-трійку з візерунком в «ялиночку», у білій сорочці зі штивним коміром, доктор, загубивши своє солом’яне канотьє, вкотився на галявину біля великої склярні з помідорами. На цій галявині Петро обережно визволяв з мармурової брили докторову дружину.

Відтоді доктор ішов стежиною обачно, наче щойно навчився ходити. Навіть купив собі ціпка зі зручним округлим руків’ям. Щоразу він хвилювався так, аж пітніли долоні, так, ніби йшов на перше побачення. Щоразу в грудях і шлунку клубочилось солодкаво-нудотне передчуття, викликане інтригою: яку частину його Терези відкрив сьогодні Петро? Ще одне пасмо волосся, летке, мов тополиний пух, розслабленість в кутиках вуст схиленої набік голови, випуклу жилку на скроні, яка, здавалося, навіть билась, якщо пильно придивитись, затамувавши подих?

Камінь, розцяцькований темними крапками, Петровими позначеннями, лежав на дерев’яному помості, біля задньої стіни склярні. Петро недаремно вибрав це місце: сюди було прокладено дорогу, якою приїжджали запряжені кіньми вози, щоб вивозити томати. Тож він цілком розсудливо вирішив, що цією можливістю можна скористатися й у випадку його скульптур.

Він тупцював навколо брили, енергійними точними рухами постукуючи молотом по долоту, на обліпленому пилом обличчі утворювалась маска зосередженості й напруги, покреслена глибокими зморшками на чолі, між бровами, у кутиках очей. Шматочки мармуру кришилися й відпадали, тонкий струмінчик пилу, неначе дим, здіймався в повітря.

Підсмикнувши вузькі штани так високо, що аж ставало видно підтяжки шовкових шкарпеток, і намагаючись не дивитись, на що перетворюються ще годину тому лискучі, напуцовані шкіряні черевики з вузькими носаками і вставками з сукна, доктор Анґер сидів на краєчку високого пня і, зачаровано стежачи за Петровими рухами, розповідав про дружину.

Про те, що вона плакала з будь-якого приводу: і радісного, і сумного, і просто так, несподівано — чи то небо захмарилось, чи то сусідська служниця знову завагітніла невідомо від кого, чи запрошені гості похвалили печеню, яку приготувала господиня дому. Про те, як персики їла ложечкою. Як гаптувала якісь паскудні візерунки. Як довго він воював із нею, пояснюючи, що корсети шкідливі, що вони здавлюють нутрощі, змінюють їхню форму і розташування, і саме вони можуть бути причиною її неплідності, а вона впиралася, бо як можна навіть думати про такі непристойності. А потім таки погодилась — надто вже хотіла мати дітей, тільки на костюмовані бали та прийоми одягала легкий корсет, просячи стягувати його впівсили. Про те, як, повертаючись зі шпиталю пізно ввечері, він тихенько стукав до дверей її покою і прислухався до шурхотіння постелі і до її тихого «Дуже прошу», як входив до темного приміщення зі свічкою в руці, підходив до ліжка, в якому серед пухких перин і подушок лежала вона, ніжно усміхаючись, — «Зовсім така ж, як і тут», — і доктор схвильовано вдивлявся в мармурове обличчя, вилиці якого Петро ювелірними рухами поправляв різцем.

Доктора вже кілька років немає на світі, а мармурова Тереза солодко спить серед подушок і перин на своєму камінному ложі під пірамідальними липами цвинтаря. Її голова розслаблено лежить на правому плечі, тонкі руки спочивають на зім’ятих складках постелі. У головах розпачає скорботний янгол: притискає руку до чола, закочує очі до неба. Янгол дивний: його гострий жаль незрозумілий, адже красуня нічим не виказує болю й нещастя. Навпаки, в її обличчі стільки умиротворення та спокою, що хочеться вдивлятися в нього нескінченно, поки відлуння цієї тиші не проникне й до тебе всередину.

У цьому й полягає Петрове вміння: він не просто видобуває з каменя дивовижну форму, витончену й реалістичну, химерну та досконалу. Щось у цій формі примушує зупинитись і завмерти. Припинити дихати, думати, розриватися від емоцій. Ти бачиш перед собою холодний камінь, який залишиться таким довго, так довго, що ти й уявити собі не можеш. Так довго, що ти вже встигнеш стати яблуком, конем, рікою, рибою, а камінь залишатиметься каменем. А потім може статися так, що часточки каменя й риби також стануть частинами чогось іншого: цибулиною квітки, електрикою, іншою людиною, врешті-решт. Це ніби кола на озері. Хмари, які розчиняються в небі, як акварельні фарби у воді. Кам’яний пил, що здіймається в повітря від ударів Петрового долота.

Не встигла я й оком змигнути, а Петро вже вчащав до нас, ніби до рідного дому. Аделя під час його приходів усе мусила бути десь поруч: то пива підливала їм із доктором Анґером до кухлів, то приносила смажений згливілий сир, начинювані яйця і канапки з язиком чи сомом — що в домі було найкращого. Якщо знала наперед, що того дня прийде Петро, застеляла стіл чистим, хрумким від крохмалю обрусом, плела якісь зорі й кулі з папороті, дубового листя, моху, дикого винограду, прикрашаючи ними таці та глеки. Просила, аби я її гарно зачесала: «Стефцю, щось я нині зовсім розчіхрана, мене навіть тато злякався». Робила вигляд, що все це просто так, що їй заманулося одягнути сукню з атласу, пошиту для костюмованого балу в театрі, зі звичайної собі примхи, і, раз по раз зазираючи в дзеркало, морщила носика: «Страхоття».

Ох, як я злостилася, як ущипливо кепкувала з неї, що вона не раз навіть плакати починала, по чім я картала себе і шукала способів замаскувати червоний ніс та підпухлі від сліз очі (правду кажучи, завдяки цим сльозам вона ставала ще гарнішою, два сумні місяці світилися печально і безборонно). Всім своїм видом показувала роздратування, а коли пан доктор запитували, у чому ж річ, чому я не в гуморі, це викликало у мене таке бурхливе обурення і могутні емоції (адже ж не могла я прямо відповісти на це запитання), що я не витримувала, виходила зі світлиці: засліплена, зла, самотня, розірвана на частини своїми жалями, любов’ю, образою. Бігла в зарослі бузку, кидалась на землю і мовчки лежала, нічого не бачачи, не розуміючи, чекаючи, що западусь у прірву разом із цим немудрим світом. Тоді особливо нестерпні жалі брали мене від думок про мій спалений дім, який стояв колись на цьому місці, про маму, якої я не пам’ятала, якої ніхто вже не пам’ятав, і не було навіть найменшого шансу на те, що образ її буде вирізьблено в камені. Цей невидимий образ болісним згустком, немов крововилив, проступав тільки в моєму серці, пришпилений до нього гіркотою та самотністю.