Тим часом життя в цій частині імперії набувало дедалі більшої гіркоти. Ні впорядкованість, ні розум, ні наполеглива праця швабів від нужди не рятували. На зборах громади було вирішено оновити підводи, змастити й полагодити колеса, купити молодих сильних коней та волів — і вирушати на інші землі, звідки звук розповсюджується краще і молитви не такими спотвореними доходять до адресата.

Молитви — це пара від сліз, яка піднімається до неба.

Анґер-миловар довго просив про щось старійшин, замкнувшись із ними у храмі. Повернувшись додому, де дружина, аж синіючи від нервового кашлю, пакувала їхні пожитки, він уже не міг говорити.

Молодого шістнадцятирічного Анґера у новій полотняній сорочці всією громадою відпровадили до найближчої залізничної станції.

Медицину він вчив у Ґраці та Кракові і знав уже, що від кашлю допомагають відвари гілок ялиці, солодцю, рум’янку, дивосилу, сік цибулі, сало нутрії, смола черешні або просто розчин діаморфіну, який от-от почне випускати німецька фірма «Bayer» — але побачитися з матір’ю докторові більше ніколи не довелось.

Рівнобічний трикутник, де минало дитинство, тягнув Анґера до себе магнітом. Доктор осів у Станиславові. Його медична практика відразу пішла дуже вдало.

Ще тепла пошивка брижиться дрібними зморшками. Її дала мені Аделя, купивши китайський блідо-фіалковий шовк у кравецькій майстерні Юзефа Жалодка на казимирівській. Жалодку привозять тканини й інші товари з Англії та Франції, Аделю звідти за вуха не відтягнеш.

Вона вишила її сама ґранат'oвими, майже чорними нитками. Аделя — майстриня тонких візерунків. Рухи її білих пальчиків заворожували мене з дитинства, приковували до себе мій погляд і розчиняли думки.

Шовкова пошивка потрібна для того, щоб берегти волосся. Обтираючись об її слизьку поверхню, волосся й саме стає, наче шовк, наче гладь озера.

Люстро в моєму покої на піддашші (поруч із просторою і світлою Петровою майстернею) оправлене грубим темним деревом. Візерунки на рамі нагадують сплетіння напівпрозорого коріння трави і комашиних вусиків. Невдовзі, коли нарешті потепліє, ми натиратимемо цю раму і всі інші меблі терпентиною від шашеля і плюскви [17] ; повиносимо ліжка з кріслами надвір і поливатимемо їх окропом. Але весна цього року запізнюється. Уже майже середина квітня, а сніг і далі мете.

Дивлячись у люстро, я повільно розплітаю нічні скуйовджені коси. Теплі пасма в долонях звиваються, мов живі. Коли вночі мені стає дуже самотньо, я розплітаю волосся і загортаюся в нього. Це відчувається як обійми.

Нахиляюсь навпочіпки і виймаю з-під ліжка свій мідний pot de chambre [18] з накривкою. Його видовжена форма і носик, що виступає наперед, навіюють мені думки про начиння для сосів [19] , тож я негайно починаю обмірковувати, що готуватиму нині. Делікатно берусь однією рукою за вигнуте вушко і тихо виходжу на сходи.

Чутно, як Петро вже шліфує в горішній майстерні. Ще й не розвиднілося як слід, а він працює. Вчора ходив чорний, мов ніч (у переносному сенсі, звісно, тому що насправді, коли Петро працює, то сам стає схожим на статую: вкривається шаром білого кам’яного пилу). Мав жаль на себе, бо кучері скорботного янгола справляли враження недостатньо м’яких на вигляд. Раз по раз він доторкався до Аделиного волосся і болісно зціплював зуби, морщив чоло.

«Знову не вдається оживити мармур, Петре?» — запитала я, знаючи, на що наражаюсь.

Петро так глянув на мене, що я аж спітніла. Але посмішка не зникла з мого обличчя. Не так легко мене налякати, Петрику, ні.

Виходжу зі свого покою і зупиняюсь перед дверима Петрової майстерні. На широкі кручені сходи з кованого заліза і тисових дощок починає сіятись бруднаве світанкове світло. Прислухаючись до монотонного шурхотіння, яке долинає з майстерні, я дивлюсь додолу, у колодязь із трьох округлих завитків, оторочених поруччями. З цієї позиції сходи скидаються на водяний вир, який невблаганно тягне на дно. Або на клепсидру, з якої витікає час.

Аделя сказала мені, що поруччя — мов побільшений стократ терновий вінець з уплетеними де-не-де реп’яховими квітами — будить у ній недобрі передчуття. Зводячи віллу й оздоблюючи її всередині, Петро насправді багато переніс туди зі свого цвинтарного світу. Так зрісся з ним за ці роки, що вже не розуміє, чому не повинен різьбити голівки маків, символи вічного сну та спокою, і листя барвінку, що завжди зеленіє, квіти лілеї з вигнутими пелюстками, дубового листя з жолудями.

Я тихо спускаюся вниз, підібравши біля Аделиної спальні її ноцника [20] .