Він не вийшов із-за лаштунків, не виповз із пагоди, не вислизнув із темряви на сцені. Жодного руху не відбулося, ніщо не потривожило застояного повітря. Кожен присутній у цій залі може заприсягнути: шевальє Торн весь час був там, у центрі сцени, з тієї самої миті, коли роз’їхались куліси, він непорушно стояв і спостерігав за глядачами.

Чому ж ми його не бачили?

Торн завмер, як комаха, що прикидається гілочкою чи сухим листком. Я можу розгледіти: він не кліпає, і груди його не піднімаються від подиху. Обличчя спокійне, зосереджене, розслаблене. Він дивиться просто перед собою — але складається враження, що бачить одночасно всю залу, ложі, задні ряди, бачить працівників театру, схованих у закамарках. Ліве око трохи примружене і здається меншим від правого, ліва брова — нижча від іншої. Це надає обличчю шевальє лукавого виразу. Кінчик його носа ледь роздвоєний. У нього коротко підстрижені настовбурчені сірі вуса і така сама акуратна борідка.

На голові у шевальє — шовковий циліндр, а одягнутий він у фрак з ластів’ячими фалдами, що підкреслює його величну поставу. Під фраком — білосніжна сорочка з накрохмаленим стоячим коміром, кутики якого загнуті. Світло вихоплює смарагдові іскри на його вочевидь коштовних запонках. Поверх сорочки — біла камізелька з піке, застібнута на три ґудзики. Шовкова краватка-метелик. У нагрудній кишені — біла хустинка, на руках — білі рукавички. Все, як і належиться ілюзіоністові. На штанах — атласні лампаси. Поблискують лаковані черевики. Через зігнуту в лікті праву руку перекинуто тканину чорного кольору. У руці Торн тримає невелику подорожню скриньку зі шкіряними ремінцями.

«Я знаю, як він це зробив», — шепочу я на вухо Аделі, яка сидить між нами з Петром, міцно тримаючи за руки. Петро теж нахиляється ближче, щоб почути. Я зауважую, як змірює мене лихим оком пані Гелена Фестенбурґова, одна з організаторок нашого міського аматорського театрального гуртка, як витончуються на нитку її нервові губи.

Та я продовжую, прагнучи задовольнити цікавість Аделі та Петра: «Він був прикритий з ніг до голови тією тканиною, яку тримає в руках. З внутрішнього боку вона — синьо-червона, строката, як пагода, і тому зливається з нею».

Я впевнена, що не вигадала це, що чітко бачила, як плавно зіслизала додолу шовкова пелена — наче з повітря хтось здер верхній найтонший шар.

Щоб розвіяти ілюзію, достатньо просто бути уважним. І визнавати чесно: ти бачиш саме те, що бачиш.

Аделя заперечно крутить головою. Вона хоче вірити в чудеса, вічна дитина. Петро хитро примружує очі, по-змовницьки мені посміхається.

Коли залу знову накриває тишею, Торн ледь помітно киває, вичікує ще кілька тягучих митей, а тоді, спритними пальцями відкривши скриньку, починає виймати з неї якісь барвисті лахи, вишиті довгі льолі, широкі панталони з кокардами і фальбанками, тюлі, мережива й шалі з барвистими аплікаціями, шкіряні мештики з закучерявленими догори носаками. Усе це він без поспіху демонструє публіці, річ за річчю, з усіх боків — і складає купою на підлозі. А тоді, перевернувши скриню догори дриґом, витрушує її і просить переконатися, що в її червоному атласному череві не зачаїлося жодної речі. Окрім хіба що кількох мотків мотузок.

Торн знімає з пагоди в’язанку соломи і починає набивати нею річ за річчю, старанно утрамбовуючи. Невдовзі поруч із ним стоїть жіноче опудало, міцно скріплене мотузками, — обличчя з мішковини, високий тюрбан, застібнутий посередині брошкою, довгі одежі, що спадають до самого долу. Шевальє береться за іншу постать, набиває нижню сорочку соломою звичними рухами, немов м’ясник, що наповнює цупку свинячу кишку мішанкою з каші і крові. Друга лялька — чоловік в темних шароварах і білій сорочці, на голому обличчі чорніють бутафорські, хвацько закручені вуса.

Дівчинку Торн напихає соломою блискавично, кілька колових рухів, кілька міцних вузлів — і вона приєднується до родини. Він садить її біля ніг великих опудал, схрещує по-турецьки безвольні ноги в панталончиках, у руки вкладає ситару. Тоді накриває солом’яну постать шовковою тканиною, обережними, ніжними рухами розгладжує її на голові, плечах, ногах ляльки, акуратно поплескує, перебирає пальцями складки тканини, заправляє її і вирівнює, знову повертається до обличчя — і несподівано стає помітно, що там, де щойно була тільки пласка полотняна куля, набита сушеним сіном, раптом проступили риси обличчя: виїмки очей, кінчик носа, опуклі щоки. Водночас розлягається тихе тягуче бриніння, що млосно відгукується утробним пульсуванням в нутрощах глядачів. Звуки стають голоснішими, мелодія явно ллється з-під тканини, що вже починає ворушитися під долонями ілюзіоніста. Він легенько, двома пальцями, бере покривало за край і повільно тягне на себе.

«Аххх», — видихає публіка. Біля двох опудал сидить справжня жива дитина, маленька і зграбна, з м’якими щічками і серйозними очима, густо намальованими темною фарбою, пощипує пальцями струни ситари і плавно погойдує голівкою, обмотаною великим тюрбаном.

Торн, по черзі накриваючи їх тканиною, оживляє жінку і чоловіка. Обличчя жінки густо нафарбоване: рум’яні щоки, отруйно-пурпурові губи, вугільні брови. Чоловік досить дрібної статури, тонкий, так само делікатний, як його пара; на вузькому обличчі (очі та брови теж щедро підведені) стирчать накладні вуса, недоладні не менше, ніж на полотняній кулі, що слугувала опудалу головою.

Пара танцює під нерівні звуки ситари, вони мало нагадують мелодію. Зрештою, рухи чоловіка й жінки також не назвеш танцювальними: вони розгойдуються, як сновиди, мляво крутять головами, вигинають спину, мов розминаючись після довгого сну, торкаються одне одного самими кінчиками пальців, ніби намагаються пригадати когось забутого.

«А це як пояснити, пані сиромудра?» — чую я поруч із собою уїдливе шепотіння. Петро посміхається правою частиною уст.

«Потім, потім розповім, — відмахуюсь я від нього. — Зараз треба все запам’ятати».