— Значить, таким чином відьми змушені творити зло за його вказівкою? І своєю магією тримають його народ за горлянку?

— Ні, — вимовила за спини Річарда Келен. — Люди підкоряються добровільно.

На обличчі Дю Шайю було написано сумнів.

— Ви вважаєте, що люди самі дозволяють такій людині бути їхнім вождем?

— Тирани можуть правити тільки за згодою своїх громадян.

— Значить, вони теж погані люди, а не тільки він один?

— Ці люди нічим не відрізняються від інших, — пояснила Келен. — Як собаки навколо банкетного столу, люди збираються навколо тирана в прагненні підібрати кинуті на підлогу недоїдки. Звичайно, не всі виляють хвостом, але більшість — так, якщо тиран спершу змушує їх бризкати слиною від ненависті і дає добро їх мерзенним інстинктам, дозволяючи їм почувати себе при цьому так, ніби вони роблять те, що треба. Багато воліють брати, а не заробляти. А тирани охоче потурають таким бажанням.

— Шакали, — констатувала Дю Шайю.

— Шакали, — погодилася Келен.

Стривожена почутим, Дю Шайю опустила очі.

— Значить, все ще жахливіше. Я воліла б вважати, що ці люди одержимі магією соноходця або навіть самого Володаря, ніж знати, що вони слідують за цим звіром з власної волі.

— Ти хотіла щось сказати, — нагадав Річард. — Ти сказала, що хочеш щось повідомити. Мені б хотілося це почути.

Дю Шайю склала руки на животі. Розгубленість змінилася заклопотаністю.

— По дорозі сюди ми таємно слідували за цією армією, щоб дізнатися, куди вона йде. Ми захопили декого з них, щоб знати точно. Армія рухалася дуже повільно. Щоночі їх вождь наказував розбити намет для нього і його жінок. Намети великі, в них вільно може розміститися багато людей, і з багатьма пристроями, щоб йому було зручно. Для інших важливих осіб вони теж розбивали намети. І кожну ніч бенкетували. Їх вождь, Джеган, веде себе як великий і багатий король, що відправився в розважальну поїздку. А в фургонах їдуть жінки, деякі добровільно, деякі — ні. І кожну ніч їх пускають по колу. Цю армію веде не тільки жадоба завоювань, але і хіть. Спершу вони задовольняють свої інстинкти, а потім рухаються в пошуках нових завоювань. У них багато екіпіровки. Багато запасних коней. Повно м'ясних туш. Довгі каравани фургонів везуть найрізноманітнішу їжу. У них є фургони з усім на світі, починаючи від кузень до мукомолень. Вони везуть столи та стільці, килими, посуд і келихи, упаковані в дерев'яні ящики. І щоночі вони все це розпаковують, щоб шатер Джегана виглядав як палац, оточений будинками його наближених. З усім цим барахлом і зручностями здається, що подорожує ціле місто. Армія тече, як повільна ріка, — жестом показала Дю Шайю. — Це займає час, але ніщо не може її зупинити. Вона йде і йде. Їх багато, вони йдуть повільно, але вони йдуть. Я знала, що мені потрібно попередити Кахаріна, тому ми не стали далі їх переслідувати і пішли швидко. Бака-тау-мана вміють пересуватися пішки так само швидко, як і люди на конях.

Річарду доводилося з нею ходити. Твердження не зовсім точне, але близьке до істини. Одного разу він посадив Дю Шайю на коня. Вона визнала його породженням зла.

— Швидко просуваючись на північний захід по великій і відкритій землі, ми несподівано наткнулися на велике місто з високими кам'яними стінами.

— Мабуть, Ренвольд, — зауважила Келен. — Це єдине в степу велике місто, яке могло попастися вам по дорозі. І у нього саме такі стіни, як ти описуєш.

— Ренвольд, — кивнула Дю Шайю. — Ми не знали, як він називався. — Її пильний погляд, погляд королеви, що повідомляє важливі новини, перейшов з Келен на Річарда. — Його відвідала армія цієї людини, Джегана. — Дю Шайю втупилася вдалину, начебто бачила все знову. — Ніколи не думала, що люди можуть бути такими жорстокими. Навіть маженді, як би ми їх не ненавиділи, ніколи не зробили б нічого подібного до того, що зробили солдати з тамтешніми жителями. — По щоках Дю Шайю заструмували сльози. — Вони вирізали всіх. Старих, молодих, дітей і навіть немовлят. Але не відразу, спочатку вони… — Дю Шайю не витримала і розридалася. Келен ласкаво обняла її, і Дю Шайю притулилася до неї, зробившись раптом схожою на дитину. Дитину, якій довелося побачити дуже багато.

— Знаю, — тихенько промовила Келен, теж готова розплакатися. — Знаю. Я теж побувала у великому місті зі стінами, по якому пройшлися віддані Джегану люди і знаю, що ти бачила. Я йшла серед мерців у стінах Ебініса. І бачила, яку різанину учинив там Орден. Бачила також, що вони спочатку зробили з живими.

Дю Шайю, яка мудро і безстрашно керувала своїм народом, з відвагою та гордістю витримала місяці полону, живучи з думкою про те, що її неминуче принесуть в жертву, яка бачила, як, слідуючи законам, які вона дотримувала, загинули її чоловіки, жінка, що добровільно дивились в обличчя смерті, коли допомагала Річарду знищити Башти Згуби, при спогаді про побачене в Ренвольді заридала, як дитина, уткнувшись в груди Келен.

Майстра меча відвернулися, щоб не бачити свою мудру жінку в такому розпачі. Чандален з мисливцями, які чекали неподалік кінця розмови, теж дивилися вбік.

Річард і уявити не міг, що щось може змусити Дю Шайю розплакатися при свідках.

— Там був один чоловік, — вимовила крізь схлипування Дю Шайю. — Єдиний, якого ми знайшли живим.

— Як йому вдалося вціліти? — Річарду останнє здалося дещо дивним. — Він не сказав?

— Він збожеволів. Він вив, волаючи до добрих духів, оплакував свою сім'ю. Весь час кричав щось про свою провину і дурість і молив добрих духів пробачити його і повернути йому дорогих йому людей. В руках у нього була голова дитини, що вже розкладалася. І він розмовляв з нею, як з живою, і благав про прощення.

По обличчю Келен пробігла тінь. Повільно і явно неохоче вона запитала:

— У нього було довге сиве волосся? І червоний плащ із золотою вишивкою?

— Ти його знаєш? — Підняла голову Дю Шайю.

— Посол Селдон. Він зовсім не пережив розгром міста. Він приїхав пізніше. В момент нападу він був у Ейдіндрілі. — Келен подивилася на Річарда. — Я запропонувала йому приєднатися до нас. Він відмовився, заявивши, що підтримує рішення Ради Семи, яка вважає, що їхня країна, Мардонія, стане вразливою, якщо приєднається до однієї зі сторін. Він відмовився приєднатися до нас або до Ордену, сказавши, що, на їхню думку, нейтралітет безпечніше для їх країни.

— Що ти йому відповіла? — Поцікавився Річард.

— Передала твої слова — твою заяву, що сторонніх спостерігачів в цій війні не буде. Я сказала йому, що як Мати-сповідниця я проголосила нещадну війну Ордену. Повідомила послові Селдону, що наша з тобою думка єдина, і що його країна або з нами, або проти нас, і що у Імперського Ордена такий же погляд на справу. Я намагалася пояснити йому, що з ними станеться. Але він не слухав. Я благала його подумати заради благополуччя його ж родини. А він заявив, що вони в повній безпеці за стінами Ренвольда.