Я ніколи не ділилася з ним офісними плітками, так, час від часу розповідала, що мені набридло займатися тим, чим я займаюся, хочеться просто малювати, а не бути дизайнером. Часом я жалілася на характер Аліни, не називаючи ім’я. Мені її імені вистачало на роботі. Льошка розповідав про те, що був одружений і дуже сумує за донькою, але я не витрушувала з нього подробиці, як абрикоси з дерева, тому що відчувала, що вони (або він) ще не дозріли.

«Завтра ми всі зустрінемося у святі», – подумала я й не кинулася йому дзвонити. Замість цього я відправила дві СМС однакового змісту: «Дуже чекаю тебе завтра!» Усміхнулася й відразу заснула.

Льошка увірвався, як завжди, з оберемком лілій і в гарному настрої. Запитав, коли підійде Катька, буде вона одна чи з «кимось, із ким можна розділити сувору долю віскі»? Я повідомила, що Катька підійде ближче до вечора. Льошка сказав, що тоді ми будемо дивитися «найшмаркливіший фільм Джармуша» – «Зламані квіти», об’їдатися шоколадом, заливатися сміхом і вином, тобто радіти життю.

Це був прекрасний план, але я нервувалася, що Ліля не прийде, навіть страшно було писати їй чергове СМС, так не хотілося отримати «ні», краще сподіватися. Напевно, мій нервовий стан став дуже помітним. Льошка завалив мене на диван, натиснув «Паузу» на пульті, притис до подушок і суворо запитав:

– Чому ти нервуєшся?

Я винувато всміхнулася.

– Ти так нервуєшся, начебто хочеш повідомити мені щось важливе й не знаєш, як я це сприйму. Олько. Олько, ти чекаєш дитину?

Я пирснула.

Дуже хотілося відповісти: «Так. Твою!» Але це було б занадто. Добре, що пролунав дзвінок у двері, я кинулася відкривати й повернулася з Лілею. До ніг Льошки покотилися прозорі яблука.

– Лілька! Мої улюблені яблука мрії.

– Татко!! Мої улюблені квіти! – Лілька кивнула в бік букета білих лілій і кинулася в обійми Льошки.

– Лілька і Льошка – мої улюблені люди, – прошепотіла я. Хотілося плакати й сміятися. Як же це було прекрасно. Вони здалися мені такими схожими: відкриті, добрі й довірливі, дві фігурки одного пам’ятника…

«Зламані квіти» були відкладені на потім, ми сиділи й ділилися нашим зламаним минулим. Ми перебували у святі, може, тому все сприймалося легше, ми не сумували, а сміялися, обмінюючись новинами. Льошка жартував і піддражнював то мене, то Лільку, це була правильна тактика, ніщо інше не могло б консолідувати нас так швидко, тільки любов до нього (яка могла б і розділити) та бажання захищати одне одного від його жартівливих атак.

– Я знаю. Тепер усе буде чудово! – сказала Ліля. Вона обійняла Льошку і з теплом подивилася на мене.

Я потягнулася за мобільним.

– Ти чого?

– Я дзвоню Аліні.

– Не треба! Не кажи їй!

– Олько, але навіщо? Вона свята не відзначає, а нам нащо псувати наше?

– Ну, по-перше, брехати ми не будемо. Досить. По-друге, мені потрібно сказати, що я звільняюся, а по-третє…

– Що? – відгукнулися вони злагодженим дуетом.

– Привітати її з Восьмим березня! Сьогодні все-таки свято!

Ми перезирнулися й розсміялися.

2011

Телефон настирливо дзвонив, і я, напівсонна, розшукуючи апарат, натикалася на різні предмети, мов сліпак. Етажерка заїхала мені в плече, комп’ютерний стіл довбонув по нозі. Наштовхнулася й на зібрану сумку Арсенія, мого п’ятирічного сина. Ледь утрималася на ногах. Сумка вибивала мене з колії.

Ця сумка стояла завжди на одному місці. Набір речей, які вона вміщала, теж був практично незмінний. Цим вона нагадала мені горезвісний кошик підозрюваного, який із дня на день очікує, що за ним прийдуть і заберуть. Мій син теж чекав. Свого недільного тата. Він підозрювався в любові до батька. Або батько підозрювався в любові до Арсенія. Я вже давно в цьому не підозрювалася. Здається, ніким.

Телефон знайшовся. Дзвонив мій адвокат, нетерплячий Михайло Абрамович.

– Нарешті ви взяли слухавку, я хвилювався. Юлю, післязавтра судове засідання, мені сьогодні доповіли, що ваш чоловік узяв у ваших сусідів свідчення, мовляв, ви п’єте, підкидаєте їм дитину, вчиняєте дебоші й приводите, перепрошую, сторонніх чоловіків.

– Дуже цікаво. А якби я приводила не сторонніх, це розглядалося б судом на мою користь? – відреагувала я, ознайомившись із версією свого бурхливого життя.

– Еге ж, Юленько, іронія – це гарний метод захисту, але, на жаль, зовсім марний для суду. Я б вас попросив, Юленько, щоб і ви поговорили з кимось із сусідів, нехай і в нас буде якийсь папір, де б усе це заперечувалося. Ви мене розумієте?

Я сказала, що цілком розумію і завтра зайду до сусідки Зінаїди Миколаївни та поспілкуюся з нею.

Суд тривав уже півроку. Це був дивний період мого життя, яке фактично не дуже змінилося, але при цьому зовсім поіншало. Я винаймала помешкання, тому що мою колишню квартиру, що перетворилася на нашу з Юрою, а тепер мала багато шансів перетворитися на його, постійно оцінювали, вираховували, порівнювали з тим, що було. Арсеній сумував за своєю кімнатою, за своїм батьком і за мною колишньою теж. У тім житті я рідше з ним гралася й спілкувалася, ніж зараз, але виявилося, що мою тодішню присутність він відчував гостріше. Начебто мене хтось затирав ластиком.