Юра хотів забрати в мене сина. Така проста фраза, але я ніколи не думала, що вона перетворить моє життя на чуже, а мене – на іншу жінку, у якої постійно відчувається пульс і тремтіння в животі, у районі пупка. Юра був ідеальним чоловіком. Він не волочився за спідницями й штанями, не курив, пив лише по великих святах і винятково гарне вино, завжди піклувався про мене, ми разом відпочивали, приймали рішення, виховували Арсенія. Юрій начебто не брехав (хіба що у дрібницях). Заробляв гарні гроші. Не скнарував. Не підвищував на нас із сином голосу. Терпляче ставився до моєї матері, навіть поважав її, хоча раз у раз підштрикував, але я це навіть схвалювала.

І мені дотепер було соромно, що я захотіла розлучитися. Ця провина щодня підточувала мене, і я помітно зменшувалася в розмірах.

Ні, я не йшла до іншого чоловіка, це було б складно зробити, бо його просто не існувало. Юра не зробив мене нещасною, навпаки, я не мала на що скаржитися. Він згладжував усі кути, вирівнював усі стіни нашого шлюбу. Він трудився, а я залишалася білоручкою.

Але з кожним днем я розуміла все ясніше, що мій життєвий ліфт іде тим самим маршрутом, з восьмого на перший поверх, з першого на восьмий, і немає жодної ймовірності, що він зупиниться на якомусь іншому поверсі, зате є вірогідність, що він може застрягнути. Ця думка мене нестямно лякала, у мене починалася родинно-ліфтова клаустрофобія. Хотілося сильно замружити очі, закрити вуха, присісти, щосили стримуючи своє тремтіння щільно притиснутими до тіла ліктями.

– Ти так проткнеш собі серце. Власним ліктем проткнеш. Юлю, припини дуріти. Якого дідька тобі потрібно? Чого тобі не вистачає? – нахраписто зверталася до мене мати, яка жагуче не бажала мого розлучення, так само, як свого часу й цього шлюбу. Вона чудово вміла штрикатися словами, і якби мені не вдалося проткнути собі серце власним ліктем, на неї в цьому сенсі завжди можна було розраховувати.

Узагалі вся ця ситуація демонструвала те, що розумію себе тільки я. Мама забула, що вона колись була матусею, і сприймалася тепер тільки як мати караюча, спрямовуюча, нещадна. Моя подруга Ольга, яка не мала дітей і тепер уже принципово не одружувалася, закочувала очі й повторювала, щоб я отямилася. Подумала про себе, про дитину, про чоловіка, про квартиру врешті-решт!

По суті, більше поговорити не було з ким. Такої самотності й нерозуміння я не відчувала навіть у дитинстві. Коли мати кидала мені в обличчя «негідниця» і не розмовляла тиждень, поруч завжди було слоненя психоделічного зеленого кольору, що спокійно вислуховувало всі мої жалощі і витирало сльози пухнастим хоботом. Дорослі жінки не розмовляють з іграшковими слоненятами, бо ті розучилися їх розуміти. І по заслузі. Адже скільки можна?

Зінаїда Миколаївна, моя сусідка, намагалася не пхати носа до чужих справ, і мені імпонувало таке поводження. Але зараз необхідно було її втручання, я збиралася до неї в гості, придумуючи, чим би влестити стриману жінку похилого віку. Було соромно, та й не вміла я улещувати, але, крім мене, цим ніхто не займеться. Зінаїда любила читати, тому я вирушила до книгарні, розташованої неподалік від моєї колишньої квартири.

Я вовтузилася поруч із полицею, де в реверансах і листівко-опереткових позах застигли героїні Джейн Остін.

– Тобі допомогти? – почула я голос і озирнулася на нього. Поруч стояла продавчиня. Формена камізелька, доброзичливий вираз обличчя, гарна, лукаво-шахраювата усмішка. Востаннє на «ти» представники сфери послуг зверталися до мене, коли я була школяркою, не рахуючи кількох маргінальних персон, у яких я зареклася купувати фрукти на нашому базарі.

– Перепрошую, це ви мені?

– Бачу, що ти мене не впізнала, Юлю.

Продавчиня всміхнулася ще лукавіше, задерикувато труснула головою. Дивно, дівчата з короткими стрижками (а вона була саме такою) рідко струшують головою, зазвичай це виглядає безглуздо.

Я справді її не впізнала.

– Я – Свєта, пригадуєш?

Я натужно намагалася згадати. Нещодавно одна шикарна брюнетка схопила мене за рукав у піцерії, коли я чекала піцу з куркою й ананасом для Арсенія. Я теж її не впізнала і ледве пригадала прізвище, коли вона сказала про музичну школу, у якій ми навчалися. У той час вона дійсно подавала надії, як і я. Чи наспівує вона Верді, коли пакує піцу? Я не знаю. Я не мугикала Сібеліуса [8] (утім, він не надається до мугикання), коли виписувала платіжки за телефони «Nokia».

– Ми з однієї музичної школи?

– Нє-а. Ми, можна сказати, з одного весілля. Ну, подумай, невже не впізнаєш?

І раптом я її впізнала. Вона тоді була кучерявою. Свєта! Наша випадкова весільна дружка. Чи то жила поруч із Юрою, чи навчалася разом із ним, чи, може, була дочкою подруги його матері. Я тоді не фокусувалася на цьому.

Я була ображена на свою подругу Ольку, яка відмовилася бути моєю дружкою, виявивши всю свою забобонну натуру. Вона двічі була дружкою на весіллі, втретє, згідно з народними повір’ями, свідком ставати було не можна, бо сама ніколи не одружишся. Я нила й казала, що вона – зрадниця, що вона мені обіцяла ще в п’ятому класі й повинна дотримати слова. Не можна вірити в таку нісенітницю.

Олька обурювалася і звинувачувала мене в тому, що я пізно одружуюсь, мовляв, я їй обіцяла вийти заміж у ніжні двадцять років, а не в кошмарні двадцять дев’ять, тому мене випередили Таня й Катя, яким вона теж пообіцяла бути дружкою. Але я все ж таки виходжу заміж, нехай і пізно, і вона хоче, тому годі вже її тероризувати. Хто не встиг, той запізнився.

Олька так і не стала дружкою втретє, але й заміж вона не вийшла. «Помста купідонів», – жартували ми, коли згадували цей випадок.

Свєта нас виручила. Це говорилося кілька разів під час розпису й застілля і ставилося мені за провину. Непрямо, але ставилося. От, навіть дружку вона не може знайти, непрактична й безголова Юля. Її всі підводять – почуття міри, здоровий глузд, навіть друзі. Хто жартував, хто казав серйозно, та мені було однаково неприємно…