В Нарву прискакали 7 вересня й дізналися, що цар виїхав з міста вчора, а куди — ніхто до пуття не знає: може, у Дерпт, а може і у Виборг, в табір до військ, які проти шведа помишляють. Сава безпорадно сів на лаву і, обхопивши голову руками, застогнав, як від нестерпного зубного болю:

— Це не цар, це… ямщик якийсь!

У Нарві рагузинець вирішив відпочити і виждати, коли цар застрягне в якомусь одному місці. В листопаді дістав звістку, що цар прибув у місто Санкт-Пітер-Бурх, яке тоді споруджувалося, і збирається там пробути до льодоставу: оглядатиме й навчатиме свій балтійський флот. Сава хутко зібрався і 4 листопада виїхав з Нарви у Санкт-Пітер-Бурх.

І знову задзвеніли бубонці, заспівав журливо, неначе заплакав уголос ямщик, і потяглася сувора російська земля.

Ібрагім, мовчазний і сумний, забився, мов дике звірятко, в задок кибитки. Він з подивом і страхом дивився на цю похмуру країну. Багато днів їдуть вони, і скрізь те саме. В’ються заболочені шляхи, ідуть до обрію і знову повертаються. Не збагнеш, де вони починаються, де кінчаються. Мабуть, нема їм ні початку, ні краю.

Іноді вони забігають у міста чи села, вливаються у вулиці, і тоді Ібрагім думає: «Ось кінець шляху», та вулиці знову перетворюються на дороги, що тягнуться до обрію. А міста й села схожі одне на одне, — скрізь непролазна грязюка, темні схльостані дощами халупи, задушні постоялі двори, буйні шинки, які Ібрагім уже навчився розпізнавати по ялинових гілках на даху, і величезні кладовища.

Мутні, безбарвні далі у цій країні, хмари низькі,дощі холодні і навіть сонце якесь хворе, зовсім не гріє. Край дороги стоять мокрі змерзлі берези, і на їхніх вітах грудками грязі чорніють спустілі грачині гнізда. Іноді дорогу перегородить здохлий кінь, що страшно вишкірив зуби. Вітер куйовдить йому гриву, наче махає чорним прапором, а мокрі круки стрибають по його запалих боках. Яка несхожа ця непривітна країна на рідну сонячну Лагонь з її могутніми гірськими хребтами, квітчастими запашними пасовищами «вейна-дегі», барвистими лісами, сповненими кипучого життя. І на думку, що в цій похмурій країні йому доведеться прожити все життя, Ібрагімові ставало не по собі. Серце його завмирало від туги й страху.

І з новою силою в його серці спалахувала дитяча туга за товаришами, дружбою, дитяча жага пестощів і співчуття.

Сава не міг і не хотів зрозуміти переживань свого маленького чорного супутника. Він дивився на Ібрагіма як на рідкісну річ, як на курйоз, котрий треба в повній цілості доставити цареві. Так само бережно, але й так само байдуже, віз би він якогось звіра чи рідкісний годинник, статую, меблі. Рагузинець, що скрізь почував себе як удома, був весело збуджений від майбутньої зустрічі з царем, від майбутніх вигод та відзнак, і йому незрозумілі були тоскні, сумні очі Ібрагіма. Тільки одного разу він спитав хлопчика:

— Чого ти такий невеселий? Живіт, певно, болить? Це від тутешнього чорного хліба.

… З низького чахлого переліску неждано вискочили перші будинки Санкт-Пітер-Бурха, а потім одразу ж почалася Литейна вулиця.

Всюди стукотіли сокири, вищали пили, диміли вогнища. Теслярі тесали крокви, і з-під сокир падали на землю соковиті й жовті, як скибки ріпи, тріски. Полонені шведи в синіх обірваних мундирах тягали колоди і тес. По гатях вулиць торохтіли обози, навантажені вапном, цеглою. Юрбами йшли зігнані з усіх кінців країни селяни з сокирами за поясами, з пилами на плечах.

Вулицю сповнив пронизливий дренькіт військового барабана. Розміреним кроком, стрункими рядами марширували роти преображенців у темно-зелених і семеновців у лазурових каптанах з мідними високими піками на головах. За гвардійцями потяглися гармати, схожі на горлатих дволапих звірів, за гарматами — обози з ядрами, а за обозами — знову юрби калузьких, псковських, тульських, орловських селян з сокирами, пилами, рубанками, лопатами.

«Коли ще рік-другий так попрацюють, мабуть, у царя Петра на одне місто більше буде», — подумав Сава.

Литейна вулиця скінчилась, упершись в Неву. Кибитка звернула ліворуч по берегу й зупинилася. Тут був переїзд на Койбусаарі, Березовий острів [19] , де жив цар.

У Великому саду [20] було дуже людно. Багато народу чекало тут переїзду. Сава нетерпляче глянув на протилежний бік Неви.

Прямо навпроти переїзду лежав Березовий острів. При шведах на острові стояла лише одна березова миза [21] Бієркенгольм, а теперь там багато будинків, церква Тройці і палац государя — низенький одноповерховий будиночок, що ледве виднівся через широку ріку.

Перед Березовим, на Ієні-саарі, на маленькому Заячому острові, важко осіла шестикутна з шістьма бастіонами фортеця, споруджена в ім’я Петра і Павла. Будувалася вона за планами інженерного генерала Ламберта. Над земляними, надзвичайної товщини валами фортеці майорів величезний синьо-червоно білий стяг, його цар Петро у голландців перейняв, тільки кольори по-іншому поставив.

Ліворуч фортеці у бік моря лежав Васильєвський острів. Його звали так тому, що на мисі його стояла батарея капітана від бомбард Василя Корчміна. З Васильєвського неслося через ріку жвакання сотень сокир — то за указом государєвим прорубували в лісах острова просіки — Велику, Малу й Середню, які цар звелів називати проспектами.