Напроти Васильєвського острова на лівім березі Неви жирно диміла смолою царська Адміралтея. Була вона обнесена кріпосним муром, окопана ровами, а з боку ріки її захищали бастіони. Над адміралтейськими стінами височіли ребра — шпангоути споруджуваних кораблів, фрегатів, галер.

За Васильєвським темніли верховини дрімучого лісу на глухому Мишчиному острові [22] , де зозуля всім обіцяє многії літа, де сопе ведмідь, пробираючись вузькою стежкою до дупла — ламати дикий духмяний мед, де кряче на верхівці дуба віщий столітній ворон. Одного разу почули робочі люди на цьому острові тріск суччя, пихтіння й вовтузіння, вирішили, що на острів вдерлися шведи, риють там шанці і споруджують бастіони, і повідомили про це начальників. Послані на острів солдати шведів там не знайшли, скільки не шукали, а напоролися на ведмедя, що люто відбивався од диких бджіл. Солдати вбили його, і відтоді й кличка пішла — Мишчин острів… Далі знову якісь острови й острівці, зарослі ялинами, вільхою, березою, де влітку шапками бери гриби, суниці, брусницю й клюкву. А ще далі лежить Ост-зее, Балтійське море.

Сава ще раз окинув поглядом берег і попрямував до кибитки закусити. Та ледве слуга його розкрив погрібець, по натовпу, що чекав перевозу, пробігло хвилювання, і одне лише слово докотилось до Сави. Ямщик зірвав з голови шапку і видихнув злякано:

— Цар!..

Ібрагім, який знав уже значення цього коротенького слова, швидко визирнув з кибитки. Люди в саду шанобливо розступилися перед високою людиною з мускулистим, тугим лицем. Ібрагіма здивував дуже простий одяг царя: саржевий темно-синій каптан, червона ситцева сорочка з відкладним коміром, голландські пузирями штани. Далеко на потилицю був зсунутий низький повстяний матроський капелюх, що відкривав коротке кучеряве темне волосся. Каблуки величезних царських черевиків були стоптані. Цар ішов, широко ступаючи, розмахуючи довгою підзорною трубою.

Ібрагімові цар не сподобався. Нічим від простих людей не відрізняється. Ні чорної шовкової мантії, ні пурпурових подушок, не тримають над ним нарядні охоронці шитий золотом балдахін, і не оточують його російські раси з золоченими щитами та лев’ячими шкурами на плечах. Видно, у росіян цар бідний, негус куди багатший і нарядніший, пишніший.

— Мерщій, мерщій! Ходімо до царя! — перервав його думки рагузинець і витяг Ібрагіма з кибитки. Вони побігли назустріч високому чоловікові в стоптаних черевиках. Але юрба вже оточила царя, загородила щільною живою стіною. Цар був вищий за всіх, Ібрагім бачив над натовпом його мускулисте обличчя. Цар, примруживши круглі суворі очі, дивився уважно на ріку.

І раптом темні брови царя здивовано смикнулись. Глухо вдарив гарматний постріл. Усі оглянулись на фортецю. Але над валами її не було видно диму. Стріляли десь далеко, мабуть, у морі. Потім забахкали безладно й весело рушниці. Їх бахкання придавив другий гарматний постріл. Юрба загомоніла, заголосила, шарахнулась до ріки, потім відкотилася в сад. У цей час біля переїзду з’явився дідок в однорядці — довгополому каптані, п’яний як ніч. Він зірвав з голови шапку й загорлав:

— Відкривай воєнні дії!.. Рятуйте, хто в бога вірує!

Та одразу ж і впав лицем у багно, його збив міцний потиличник царя. Вмить стало дуже тихо. І в цій тиші суворо прозвучав хриплуватий царський бас:

— Не базікай, дурню! Човен мені, живо!

Цар швидко пішов до ріки. За ним побігли кілька військових. Гарматні постріли лунали частіше, але звучали все глухіше.

— Що це за тривога, добродію? Чому стрілянина? — спитав Сава в худого, як жердина, військового, що стояв на високому пні й дивився в напрямку моря.

— Диверсія шведська, — поважно відповів військовий. — Два їхніх фрегати намагалися прорватись у Невське гирло.

Зацікавлений Сава теж видерся на передок своєї кибитки і став дивитись на море. Йому здалося, що там, у туманному серпанку, на фоні аспідно-сірого обрію, спалахнув сліпучо-білий парус, і він закричав зраділо.

— Бачу, бачу! Ось вони, праворуч Мишчиного острова!

— То не вони, — обізвався військовий. — Певно, це два наші бомбардирні галіоти, вислані відбити диверсію.

— Великий боже, а де ж цар? — спохватився Сава.

Військовий засміявся.

— Овва, кинулись! Він, певно, вже у Кроншлотській фортеці. Як тривога почалася, його величність стрибнули в бот і відпливли.

— Знову відплив! Два місяці за ним ганяюсь, не можу впіймати, — сумно промовив Сава і зліз з передка…

Тільки пізно ввечері почався переїзд через Неву. На парусному човні Сава та Ібрагім перепливли чорну холодну ріку. Висадившись на Березовий острів, вони пішки добралися до маленького будиночка, що стояв майже на березі навпроти великої дерев’яної церкви. Два вікна будиночка були яскраво освітлені. Ібрагім лишився у темних сінях, а Сава кудись пішов і довго не вертався. Потім прийшов хтось невидимий в пітьмі, взяв Ібрагіма за руку, привів у темну кімнату й пішов. Ібрагім довго, терпеливо чекав, але не зміг побороти сну. Ліг на підлогу і міцно заснув. Серед ночі прокинувся. Десь близько, за стіною, чути було голоси. Ібрагім впізнав вкрадливий голосок Сави і хриплий, застуджений бас, той самий, що в саду крикнув: «Човен мені!» Коли гудів цей бас, усі інші голоси замовкали.

«Цар», — подумав Ібрагім, хотів було встати, піти глянути ще раз на царя, і з цим бажанням знову заснув.

Ібрагім прокинувся не на голих дошках підлоги, а на великій ведмежачій шкурі. Край її був загорнутий і прикривав його, наче ковдра. Він не знав, як попав на цю шкуру. Ібрагім схопився і побіг до вікна: крізь його шибки вливалося дивне світло — біле й холодне. Хлопчик притиснувся лобом до скла і враз перелякано відсахнувся. Все, що він бачив: земля, дахи будинків, суччя дерев, купи сміття і гори колод — було вкрите сліпучо-білим покривалом. Неначе все вдяглося в білу шаму. Тільки ріка була чорна серед білих берегів.