Ну, зібрала вона всю свою півнячу і пав'ячу орду й повела до города — в браму височенних кам'яних воріт: сто з гаком душ разом із київськими купцями!

Мене й твою маму стара не взяла — веліла стерегти ладді та дракари, поки вони пируватимуть із царем.

Повернулася стара з усіма аж надвечір: усі потомлені та лихі, а вона найлихіша. Питаю в отця Григорія — що таке?

Каже: дав цар жменю золотників нашій княгині.

Жменю золотників... А вона ж веліла холопам тягти цілу скриню з дарами! Оце тобі багатий костянтинопольський цар...

Дивлюся — простягає мені Григорій щось на долоні:

— А це, — каже, — тобі.

Ногата.

Невже, думаю собі, цар Костянтин і про мене знає? А тоді думаю: а що? Мусить знати! Це ж було в той самий рік: мій батько Маломир саме заратився був з Ігорем, як Костянтин з братом Стефаном скинули Романа Лакапина й самі сіли на царський стіл. Ігор же мав спутані руки й не міг допомогти Лакапинові.

Й зароїлося мені в голові: піду сам до Костянтина. Скажу йому: так, мовляв, і так, допоможи мому батькові Маломирові, бо коли б Маломир перед дванадцятьма роками не підняв був деревлян, то Ігор допоміг би твому недругові Лакапинові.

Аж тут пресвітер Григорій каже:

— Цар дав потроху всім челядникам та робітникам. І на твою сестру вдав куну. На, віддаси їй сам.

Стара думала похизуватись перед царем пресвітером, а цар як почув, що Григорій роду булгарського, то й не глянув більше в його бік. Греки споконвіку бридяться булгарами.

Про що вона говорила з царем-того пресвітер не відав, бо цар не схотів мати його й за тлумача. Отак-то закінчилось Ольжине звіщання з Костянтином.

Ну, думаю сам собі, взавтра повертаємо голоблі додому. Але стара сидить у своїй вистеленій килимами та паволоками кліті й мовчить. Отак і взавтра, й позавтра — ні сюди ні туди, аж нарешті прийшов отой грецький митний воєвода знову. Прийшов сам і привів тлумача-довго він просидів у кліті, але й це нічого нікому не дало.

Знову потяглися дні й тижні — я вже був утратив і лік тим дням, а в Суді така спека, як ці кляті греки тутки живуть?

Аж сімнадцятого жовтня дивлюся — знову той митник воєвода з тлумачем. Знову лізе в кліть до старої. Ну. думаю, взавтра нарешті попливем. Та як пішов той митник, стара кличе Людвіка й мене. Так і так, каже, зантра йдемо до царя. А в самої губи сіпаються. Тоді глянула й каже мені:

— І ти збирайся.

Лют мало не вдавивсь язиком, але змовчав і лиш одвернув писок. Після того випадку він і не плюнув у мій бік, але то він тілько виглядав нагоди: я добре знав уже того зміюка.

Збиратись почали ще вдосвіта, але цього разу стара гукнула не всіх, що були з нею того разу, а десятків п'ять.

Ну, що я тобі скажу про цей їхній Царгород? Досі його бачив лише з пристані Суда. Високі кам'яні ворота й стіни. Ну то й що? Київ чи Іскоростень захищені значно ліпше: глибокий рів і високий крутий вал, а на валу натрамбовані глиною городні — зруби з дубових вив'ялених колод. Од такої городні каміння з пороків одскакує, мов м'яч од стіни, Київ можна взяти тільки приступом або ж голодом.

Ну, а про сам Царгород я вже не кажу: куди там Києву! Глянеш у цей бік — хороми, хороми, хороми, глянеш у той бік — теж... Та все великі, та все на два або й три ряди.

Царя я так і не побачив. Царський логофст (це щось наче наш княжий огннщанин) повів усю челядь до довгої склепінчастої світлиці на обід, а мені згадалась київська гридниця. Покуштував це та те — можна їсти. Та чи варто було бити для того таку довгу путь?

А тоді нас удруге обдарували: по дві — по три векшиці на ніс, а ярлам по куні чи ногатій, наче жебракам. А тоді кажуть: дибайте.

Отак ми погостювали в царя. Я по тому мовлю отцеві Григорієві:

— Пощо, — кажу, — грецький цар такий скупий? Чи, може, він просто бідний?

А наш пресвітер і рече:

— Не такий він скупий та бідний, як, мабуть, пихатий та лихий. Цього разу я добре роздивився. — Потім отець Григорій сказав ще: — Княгиня просила в царя єпископів та митрополита. Хотіла охрестити всю Русь. А цар каже — дам тільки єпископа.

— Чому? — кажу.

— Щоб Ольга була під царевою рукою.

— А чим же ліпший митрополит?

— Тим, що вищий: митрополит — це майже патріарх, єпископів же багато.

— Один, — кажу, — біс.

Григорій сердився, коли я називав чортами та бісами їхніх жерців, але цього разу тільки зблиснув очима й каже:

— Та то ще й не все. Ольга просила царське вбрання й царське очілля.

— Мало в неї своїх? — кажу.

А пресвітер Григорій каже:

— Свої не такі. Ольга просила митрополичого помазання! — Він розтлумачив, що то таке: — Хотіла, щоб цар звелів помазати її на царицю! А цар їй рече: «Бридко мені слухати! Такого ще не було, щоби грецький цар покладав корону на голову варварської княгині!»