Велика княгиня Рогніда ще на перше різдво приїхала в своє село Передславине, забравши з Києва й дітей, і це в княжому дворі нарекли коромолою. Обох нових великих княгинь — царівну Іванку та її сестру Теодору — Володимир посадив у кам'яному хоромі біля Священного горба, зведеному на місці спаленої теремниці Теодора Ігоревича. Новий хором постав торік, він був найбільший серед усіх будівель княжого двору — з різьбленими теремами на обох чолах, з двома гострими вежами на причілках.

Володимир днював і ночував у нових княгинь, і те примирення між Рогнідою та Марією, яке насторожило було Доброчина торішнього новорічного дня, за рік переросло в якусь хворобливу дружбу. Це стало особливо помітно після появи у великого князя відразу двох нових жінок.

Ще першого листопада, коли на вечірньому небі вперше зійшов Золотий Плуг, Марія сказала:

— Я ще зроду не бувала в селі... А то поїхала б світ за очі, щоб не бачити тієї «цариці» з бородавкою на губі.

В царівни Іванки на губі була чорненька мушка, яка не потворила її й зовсім не скидалась на бородавку.

Рогніда думала про це до самого першого різдва, а коли Золотий Плуг мав ось-ось упасти на землю, звеліла відвезти себе до Передславиного села. Хором у цім селі збудував ще Ольг для своєї онуки Передслави, десь-то будував нашвидку, бо стіни в світлицях були погано вистругані, а вікна — вузькі й криві.

Різдво Дажбога-Сонця Рогніда зустріла разом з дітьми в Передславиному, Золотий Плуг упав на землю й не викликав струсу в жодній живій душі — Володимир так і не приїхав. Хоч Рогніда чекала саме його, а таки полегшено відітхнула, мовби скинувши з себе смертсльноважкий тягар.

Але ось настало різдво місяця, а Рогніда й досі сиділа в Передславиному селі. Вона вже нікого не ждала й ні на ніщо не сподівалась. Щедрий вечір був безнадійний і чудний, і коли прийшов староста Борис із плугом, Рогніда на його запитання лише здвигнула плечем:

— Чини як знаєш...

Староста Борис, якому за ціле життя так і не пощастило викупитися з холопства, доживав віку в Передсланиному селі. Він був хлялий і згорблений, з безліччю глибоких і дрібних зморщок на лобі та навколо очей, а ця жінка збуджувала в ньому давно замулені спогади, які сгисуналися зовсім не її, бо її тоді ще не було на світі. Він сказав кудись убік:

— Нового року належить орати плугом... А свинку я вже заколов: так теж належить у щедрий вечір... — Він повагався перед тим, що надумався був сказати, а потім та й сказав: — Не маєш тута мужа, а плуга повинен тримати муж. — Він і досі стискав у руках важкого незграбного плуга — такого ж незграбного, як і сам. Борис не знав причини Рогнідиної самотності, Передславине жило власними клопотами й не відало київських новин, але щось змусило Бориса насторожитись. Він тепер чекав, коли княгиня розсердиться, щоб із чистою совістю забрати свій плуг і піти геть, але Рогніда сказала зовсім не сердитим голосом:

— А ці хіба не мужі? Вже втримають плуга. — Вона кивнула на синів, а Борисові очі прикипіли до кривоногого Ярослава. Хтось казав, нібито звалився в Києві з терема чи теремної лізниці. — Сини зараз уберуться й вийдуть надвір.

Борис виніс плуга й важко загупав теремною лізницею, а незабаром вийшли княжата й заходились качатися в снігу. Кривий Ярослав був дужчий і спритніший за старшого, Ізяслава, найменшенька ж, Перемислава, зазимкувато горнулась до материного подолу й владно покрикувала на братів:

— Ану беріть плуга!

Рогніду пойняв якийсь незрозумілий трем.

— Ізяславе, Ярле! — гукнула вона, а староста Борис перейнявся її хвилюванням, вирівняв плуга й з цікавістю дивився на Володимирових синів: хто з них візьметься за чепіги. Взявся Ярослав, якого княгиня назвала Ярлом. Ярл сильно кульгав. Борис і княгиня взяли плуг за війячко, Ізяслав же з Перемиславою не мали де притулитись і лише трималися за Ярославові рукава. Ярослав незграбно вихався й перехилявся, але чепіг не випускав, і Борис не без подиву озирнувсь на кульгавого княжича. Борозна серед глибокого снігу була теж глибока й пряма.

— Оце вже й народився, — раптом самими губами проказав Борис, обернувшись лицем до заходу. Над деревами й стріхами Передславиного щойно-щойно прорізався молодик. Борис уклонився йому до землі й так само тихо мовив: — Нехай щастить.

Небо було чорне й усипане ясними зорями, лсдізе проклюнутий серпочок місяця їм не заважав, і хоч над Псредславиним стояла врочиста тиша, ніхто не почув рипіння снігу під княжими чобітьми. Приїхав Володимир: навіть кінь у ґринджолах не форкнув і не заіржав.