Але це сталось через троє чи четверо літ, а того літа стара надумала висватати за твого батька другу жону з Новагорода-Сіверського. А батькові твоєму що? Байдуже-хай буде ще одна жона.

Доньку новгород-сіверського князя Волода звали Ружею. Вона доводилась небогою Мсстишиній матері Красці й була старша за твого батька літ на два: здорова й кремезна діва, наче добрий отрок чи муж; бувало, як сходить на терем, то аж лізниця під нею рипить. Я на тому весіллі не був і не знаю, як там воно було, а Малуша казала, буцім Ружа буркнула після розплітання коси: «В хоромі старої не сидітиму, поставлю собі новий стяг».

Новий хором справді зведено задля Ружі — там вона й просиділа аж до тієї зими, коли переїхала з сином в Іскоростень.

Святослав ціле літо не злазив із сідла. З Києвом ніхто не був ратний, після тієї нашої витяги й Родя прислав борг. Він хоч і переміг твого батька, але десь-то збагнув, що в Києві виріс пазуристий молодий пардус. Та ще страшніший для нього, певно, був Свенельд: Родя боявся, що Щекович одкине уроки й знову заходиться збирати дань, як бувало спрежда, ще за Ігоря.

Тож раті ніде близько не було, і твій батько полював і лісував до самої осені: спершу на кабанів, коли вони найсальніші, тоді на лебедів і журавлів, а вже під дощі й на турів.

А я поглядав скоса на твою прабабу Ольгу і ждав. До батька свого навіть за всеньке літо не з'їздив, щоб якось не наполохати стару.

Вже давно й строки минули, наше холопство пішло на одинадцятий рік, а вона ні кує ні меле. Мені вже почав уриватися терпець. То раніше твій батько тягав мене на влови, а це вже й він про мене забув. Хотів я йому нагадати ту нашу розмову з його бабою, але не зважився його втручати в це. Бува, стара ще розсердиться й передумає. А вона частенько нишком позирала в мій бік.

Розпитую Малушу, питаю:

— Стара мовчить?

— Мовчить, — каже.

Ну, думаю, мовчатиму і я. Побачимо, хто кого перемовчить.

Клопіт у старої був той самий, що й в усі ці попередні літа. Єпископ Адальберт знову товкся в Києві, мене він більше не підбивав на коромолу, а Претич казав, нібито Адальберт їздив до папи римського: мовляв, так чи так не зможемо виманити в них Червенські городи, давай згодимось охрестити задурно, хай, мовляв, у світі побільшає християн, зсмля-бо їхня велика й народу багато А папа нібито сказав на це: Русь і так вельми многа, а якщо охрестимо її, тоді жодна земля не зможе з нею змагатися — треба відірвати од неї бодай Червенські городи, щоб стала слабшою, а ми дужчими.

Обіцяв, обіцяв Адальберт старій, але так з нічим і повернув до Києва, тоді стара знову заходилась миритися з Костянтином-царем.

Кажу пресвітерові Григорію:

— Як же це так? Ви ж наче аж усцикаєтеся — аби тільки ще когось примусити до вашого Христа, а коли хтось іде до вас доброхітно — ви задки, задки та в куші: чините йому всілякі перепони.

Отець Григорій тільки сопе. Земні владики, мовляв, стали вельми зажерливі, дошукуються зиску й із святого хреста.

Ну, а Претич> бачу, радий: стара, каже, й довіку не сторгується за той бісів хрест! І щоразу допитується мене про мої справи: як, та що, та коли?

Кажу — ні кує ні меле.

А він і каже мені:

— Мабути, ми з тобою дали промаху...

— Коли?

— З отим, — каже, — єпископом Адальбертом. Вашому холопству вже пішов одинадцятий рік... Може, сказати Адальбертові, що ти згоден порушити деревлян? А мені в голові засіла одна думка. Я зо два дні носився з нею, а тоді пішов до Претичевого дідинця й кажу:

— Піди мене викажи. Так, мовляв, і так, підбиває Адальберт холопа твого Добриню, щоб зрушив супроти Києва деревлян. А Добриня, мовляв, слухати не хоче.

Він помислив і каже: піди сам.

Кажу: стара відразу здогадається, до чого я це гну, й не повірить, а тобі повірить. Якщо не скине з мене холопських уз, то бодай прожене того єпископа.

Претич помислив, помислив та й пішов. І що ти думаєш? Хоч яка твоя прабаба хитрюга була, а спіймалася.

Десь по тижні кличе мене.

— Цс вже, — каже, — скінчивсь урок твого холопства. Як я казала твоєму батькові, так і вчиню. Скину з вас усіх уаи холопства: будете моїми боярами й спомагатимете: Святославові та мені. Ти ж сам бачиш: він зелений, а, я стара — мушу мати на кого спертися...

Вона говорила про своїх братів та небожат, а далі почала нарікати на Свенельда — кажо мені:

— Між нами й вами не повинно бути ріжниці, бо ви такі самі люди, як і ми, а мій молодший брат не хоче цього прийняти. Мусите мені спомогти.

Говорила зі мною як із рівнею, ноначе я вже и справді їй не холоп, а мовби просила ради та допомоги. А я мовчу. Став такий потайний та обережний, що в мені вистоявся якийсь життєвий наряд: ліпше змовчати, ніж сказати. Бо що таке слова? їх створено для заплутування чоловіка чоловіком, цебто для ратної боротьби, а не для приязні та любові. Любов і приязнь видно й по очах. Як підходиш до жінки, то перше слухаєш не слова, а заглядаєш в очі. Бачиш ти, куди я звернув...