А Каніцар каже «збирайся».

— Куди?

— Там побачиш.

Я ще ж не забув, як він віз мене з Бортничів у забитій каді — ледве ратиці не одкидав я того дня. А він, мабуть, теж згадав ту пригоду і сміється, аж руду бороду догори дере. Хотів до Любеча, каже, то скидай своє дрантя та вбирайся в оце. Інакше, каже, не побачиш батька, як власної потилиці.

Поїду в своєму — я йому кажу. Каже — не буде діла, бо так велить стара.

Перебрався я в те чуже й поїхав. Сидимо на возику втрьох: чудин Каніцар узяв собі в підмогу Лідулфоста — щоб мене стеріг. Та я вже й не думаю про втечу — їду та міркую лише про те, як доберуся та побачу батька.

Їхали два дні понад правим берегом Дніпра, а як одкрилось гирло Прип'яті, перевезли нас двома ладдями з помостом на той бік. А потім ще день їхали до Любеча: кінь уже ледве тяг, прибилися ми поночі. А тут ще почав крапати дощ.

Сторожа впустила нас у ворота, бо Каніцара знали й тут, дали трохи попоїсти й поклали спати, але де я спав — хоч убий, не пригадаю, бо як ліг, так і заснув.

А вранці Каніцар мене будить, каже, вставай, бо й батька проспиш, отого деревлянського татя. Мовчу й не огризаюся, думаю, хай тобі чорт, іще роздумає — й усе пропало. А проте який же, думаю, мій батько «тать?» Мій батько — великий князь іскоростенський, правитель Деревлянської землі!

Виходимо, розглядаюсь, а сам аж тремчу. Де ж тут, думаю собі, той клятий поруб мого батька? Аж підходить якийсь гридень і веде нас просто-таки вниз — поруб виявився під нами. Мене знову пойняли дрижаки. Оце так притча, думаю собі: спав цілу ніч і не думав, що сплю з батьком під одним димарем!

Заходимо до підкліті, а лізниця веде ще далі й далі вниз. І звідти вже тхне пліснявою. Внизу відкрився довгий хід — попід усім, мабути, хоромом, а там двері й аж двоє сторожів стоїть. Гридень каже до них по-варязьки:

— Одчиніть двері й упустіть ось його.

Показує на мене. Один сторож одімкнув ключем замок, а другий припалив од свічки маленький недогарок, подає мені й рече:

— Довго однаково не всидиш.

Тоді відхилив двері й упустив мене туди. Через оту свічку я спершу нічого не міг розгледіти: поночі, й край. А тоді затулив огник долонею й дивлюся. Поруб сажнів десь отак три на три, колоддя обросло пліснявою, а в кутку на соломі щось сидить — якась волохата дрантива купа. Й усюди гидко тхне — аж дух забиває. А з купи шелестить:

— Це ти, Добрине?

Ураз мене впізнав. А я скільки не додивлявся — не міг упізнати, й край! Згорблений кістяк у дранті, замість голови — волохата сіра куделя, а в ній двоє іскор блищить. Думаю, може, обдурив мене той гридень? Та з купи знов-таки шелестить:

— Не підходь близько, бо'д мене тхне.

Й так пильно-пильно мене роздивляється з голови до ніг! Хотілося крикнути, що то Каніцар перебрав мене в усе чуже, а тоді стало жалко. Хай батько думає, що добре живу. Хай не клопочеться бодай мною.

— Малуша, — кажу йому, — жива...

А він мовчить і не розпитує далі, мабуть, і сам збагнув, чому я кажу тільки про Малушу, а про нашу матір мовчу. Стоїть і помаленьку брязкає залізними путами, скований по руках і по ногах, а я також стою й не можу видобути більше й слова. Мав би сказати бодай про те, що мати наша Мирослава померла, бо не змогла виродити дитинча.

— А де ж Малуша?

— У Києві сидить... Спрежда була в свинушнику, в Ольжиному селі, а тепер стара забрала її до Києва...

— Яка... стара?

Кажу: Ольга. Квапно так кажу, бо батько, певно, подумав про нашу матір. Ой лихо ж моє...

А тоді недогарок почав тріщати, я розгублено зашастав очима по кутках, батько ж каже:

— То ти вже з богом іди.

Отак ото я побачився з батьком, із дідом твоїм...

А повернувся до Києва — аж там новина: померла ота стара княгиня Гертруда, Ігорева та Кунегундина сестра, найстарша дочка Рюрика. Як довідалася, кажуть, про те, що Ольга дозволила мені побачитися з моїм батьком, то засіпалась і віддала чортові дух. А наче ж була така тиха та мовчазлива... В тихому болоті водяться чорти.

Сиділи угри мадярські в Либедії-землі, пасли овець та овнів і доїли кобилиць за Ворсклою, й був межи ними та полянами давній мир.