Тетяна зачинилася в кабiнцi. Почула, як до вбиральнi зайшли дiвчатка. Голосно загомонiли,

заклямкали ручкою на дверях

Тетяна швидко скинула пальто, повiсила на гачок. Пiдтягнула до колiн джинси, i, всiвшись на

кришку унiтаза, почала обгортати ступнi туалетним папером. Як вояк на фронтi. Добре, що паперу

було багато.

Крiм того, що ноги були мокрi, вони ще безбожно болiли – за вечiр вона присiла лише раз,

наприкiнцi, на запрошення гера Брюгге i то, як зазвичай, на кiнчик крiсла, в елегантнiй позi пташки,

готової спурхнути i полетiти до iнших вогнiв.

Тетяна всунула обмотанi папером ноги в чоботи, ледь застiбнувши «блискавку», потопталася – чи

не тиснуть i гордовитою ходою вийшла із вбиральнi.

Знову вулиця. Лiхтарi. Мерехтлива снiжно-дощова нiч.

Чоботи таки тисли. Не пошкодувала паперу!

Тетяна зупинилась, оперлася рукою об чавунну нiжку лiхтаря, потопталася на мiсцi, втрамбовуючи

папiр. Не помiтила, що топталася в калюжi! Тобто всi її намагання виявилися марними – вiдчула, як

ненависна вода затоплює її паперовi обмотки.

Плюнула спересердя собi пiд ноги: чорт забирай цю нiч! Це мiсто! Цi лiхтарi! Цю вiдсутнiсть

транспорту, а разом з усiм – i цi клятi дорогущi чоботи!

Чоловiк на тому боцi вулицi все ще стояв, заховавшись пiд аркою. Певно, спостерiгає за нею

мисливським поглядом. А вона стоїть пiд лiхтарем сама-самiсiнька i дiйсно нагадує дешеву повiю.

Серце дзенькнуло i стислось.

Перед казармою

стояв лiхтар...

Вiн стоїть там досi...

Давай, як ранiше,

зустрiнемось бiля нього,

Лiлi Марлен...

Ось вона i стоїть пiд лiхтарем. Навпроти, замiсть казарми – зачинена бiлою «гармошкою» вiтрина

меблевої крамницi. Вона стоїть мокра i нещасна, в обмотках з туалетного паперу на ступнях.

Два нашi силуети

виглядали, як один...

Як нам було добре...

Це помiчали всi перехожi,

котрi проходили повз нас

коли ми стояли пiд лiхтарем,

Лiлi Марлен...

Сто, двiстi, триста разiв переспiванi нею рядки Ханса Ляйпа, написанi бозна-коли пролунали

сьогоднi по-особливому – саме пiд цим лiхтарем, де вона випадково зупинилася.

Ханс Ляйп, син портового робітника з Гамбурга, бiдний вчитель, колись так само стояв на вартi пiд

лiхтарем. Тiльки це було в Берлiнi перед вiдправкою на фронт на початку квiтня 1915 року, а двi

дiвчини змагалися за його увагу – донька бакалiйника Лiлi i медсестра Марлен. Була ще й третя на iм'я

Смерть. I вiдчуваючи наближення цiєї третьої, молодий солдатик створив гiмн цим двом жiнкам,

увiчнивши їх в однiй особi. Пiсля вiйни вiн став поетом i художником, але знаним лише за цiєю однiєю

непоказною i не пафосною пiсенькою. А що сталося з ними, з тими дiвчатами? Чи знали вони, що їхнi

iмена ввiйдуть в iсторiю? Лiлi i Марлен...

Тетяна ледь не задихнулася – з такою яснiстю вiдчула, як це треба спiвати. Адже пiсня була про

неї!

Варто було лише ось так випадково зупинитись – але не в свiтлi софiтiв, що освiтлюють подiум

нiчного клубу, а ось так – на порожнiй вулицi, бiля лiхтаря, пiд дощем. I до спазмiв у горлi вiдчути тi

простi до примiтивностi рядки...

...Ось солдатику гукає вартовий: треба повертатися в казарму!

Але вiн не може вiдiрвати вiд себе – з судинами i кров'ю! – рук коханої, хоча знає, що запiзнення

може коштувати йому трьох днiв арешту. Вiн усе стоїть, притиснувшись до неї, шепоче «до

побачення» – i не може зрушити з мiсця. Не може роз'єднати один спiльний силует, що вiдбивається на

стiнi протилежного будинку. Один спiльний силует.

Не може, адже знає: вiн не повернеться до неї. Нiколи.

Нiколи, Лiлi Марлен:

Schon rief der Posten,

Sie bliesen Zapfenstreich

Das kann drei Tage kosten

Kam'rad, ich komm sogleich

Da sagten wir auf Wiedersehen

Wie gerne wollt ich mit dir geh'n

Mit dir Lili Marleen...

Скiльки ж разiв за цi роки вона проходила повз цей лiхтар влiтку i взимку, наспiвуючи подумки

пiсеньку, що стала її коронним номером у клубi. Саме завдяки їй тримав Тетяну хазяїн, завдяки їй

пошив костюм а ля Марлен Дiтрих i саме завдяки їй вона уникала непристойних пропозицiй.