Лiя закiнчувала виступ. Музика стихла, свiтло потьмянiло, як завжди перед появою Тетяни.

Завсiдники збадьорилися, очiкуючи на виступ.

Залунали першi акорди маршу, пiд який вона завжди виходила до мiкрофона.

I це теж здалося їй знущанням.

Тетяна глибоко вдихнула i зробила крок у круг свiтла. Почулися оплески i задоволений свист.

Тетяна зморгнула, але мара не минала – вона бачила перед собою офiцерiв СС. Сама ж стала тою, що

колись плакала над фiльмом «Список Шиндлера» i думала, що нiколи i нiзащо не скорилася б

вороговi. Першi акорди проминули i оркестр розгублено замовк.

Запала тиша.

У кутку сцени вона побачила усмiхненого Вiльгельма, котрий махнув рукою i показав висунутого з

кулака середнього пальця.

Тетяна наблизилась до мiкрофона i...

Не спиш, мiй синочку? А нiч, мов картинка в саду...

Про що ти сумуєш, якими мандруєш свiтами?

Кого все рятуєш? Чому ти не слухаєш мами,

Коли моє серце так гостро вiщує бiду?...

Не спиш, мiй синочку... А хлопцi поснули давно,

Хоч ти так просив, щоб самого тебе не кидали.

Хтось каже крiзь сон, що з води вийшло добре вино,

I скиглить всю нiч за кущем те дiвча iз Маґдали*...

Пісня «Сум Марії» на слова Ігоря Жука.

Голос iснував нiби окремо вiд неї. Вона навiть не впiзнала його, настiльки забутим було звучання

рiдної мови. Голос лився, мов кров, змiшана з медом, затоплював увесь простiр i чорнi фiгурки за

столами завмерли, наче у дитячiй грi. Вони не могли знати слiв, але її голос владно змушував їх

мовчати, адже в кожне слово вона вкладала той сенс, який не потребував перекладу...

О так, пречудове вино ти зробив iз води! –

Та нинi воно стало кров'ю твоєю, Месiє!

Доба не мине, третiй пiвень iще не пропiє,

Як тричi найперший твiй учень зiб'ється з ходи!

Чого ж ти навчив їх? Що далi вони понесуть –

Чужi в цьому свiтi, зiщуленi привиди часу...

За кого ти вип'єш оту нелюдську свою чашу,

Для кого назавше закреслиш людську свою суть?!.

Тиша...

Пауза.

Навiть чудно, як потрiскують свiчки, що пломенiли в круглих вазах на столиках. Здивування

змiнилося напруженою увагою. Злiсть i вiдчай, з якими вона вийшла на сцену, перейшли у неймовiрне

бажання донести до цiєї публiки те, про що вона намагалася не думати у боротьбi за хлiб насущний –

про любов i зраду, офiру i прощення. Про те, що все в свiтi – лише одна велика iсторiя однiєї людини,

в якiй злилося безлiч iнших людських iсторiй.

I її треба прожити на своїй землi.

Не спиш, мiй синочку... Я в думу твою не ввiйду –

Ти вирiс, ти вище твоєї печальної мами.

Лиш серце моє за тобою блукає свiтами

Крiзь нiч, що, мов казка, стоїть в Гетсиманськiм саду...

Тетяна вiдступила в темряву. В крузi свiтла лишився мiкрофон.

Унизу, в мерехтiннi свiчок, так само непорушно застигли тiнi. Тепер вони не були в чорних формах

– мара зникла. Перед нею сидiли люди, яким вона щойно сказала щось важливе. Але, передусiм, вона

сказала це собi. I вирiшила...

Тетяна тихо зiйшла вниз, пiшла помiж столиками i вийшла на вулицю.

Вона не чула, як за нею бiг Вiл. Не чула умовлянь.

Лише вiдiгнала його помахом руки, мов набридливу муху.

Роман Iванович. Партiя в шахи

Роман Iванович хропiв i нервово смикався увi снi.

Йому снилася унiверситетська аудиторiя. Вiн стояв перед нею абсолютно голий i читав лекцiю на

тему «Методи i зразки неореалiзму в давньоiрландських сагах». Тема здавалася йому дещо дивною.

Але вiн натхненно намагався щось промовляти до аудиторiї. Напружувався, широко вiдкривав рота,

але з нього не вилiтав жоден звук.

Думаючи, як вийти з цього незручного становища, Роман Iванович у пошуках допомоги, кивнув

кудись у бiк – i з-за великої дошки-екрана вийшов чоловiк у фрацi. Побачивши його, Роман Iванович

злякався – чи не забули поставити рояль? Озирнувся i з полегшенням зiтхнув: рояль стояв у правому

кутку зали. Чоловiк у фрацi сiв за нього i уважно подивився на викладача. Очi в нього були вузькi i