Тепер ці столи накрили зеленими скатерками, за ними сиділо кілька чоловік, серед яких були і жінки, дві дівки висіли на високих дзиґлях біля стійки бару, й, окинувши все це оком, я зрозумів, що не дуже тут вирізнятимусь: джинсовий шарм давно докотився до всіх кишлаків і аулів. А те, що одна з яскраво нафарбованих дівок уже відверто дивилась на мене, так то, можливо, її професія.

Я підійшов до шинкваса і вмостився поруч із другою, яка теж пахла, як нічна красуня [13] Перу.

– Я вас уважно слухаю, – справді уважно дивився на мене бармен, у якого підголені над губою вусики нагадували третю брову.

– Яка у вас найчистіша горілка?

– «Абсолют»! – не вагаючись, сказав він. – Двадцять п’ять тисяч «сотка».

– Двісті грамів «Абсолюту» і потрійну порцію хінкалі. Але… Ти можеш розміняти сотню?

– Без проблем.

Я дав йому сто доларів, він помацав їх, смикнув на розрив і відлічив на стійку цілу купу дерев’яних російських рублів.

– Сідай за стіл, – сказав. – Я все принесу.

– Шампанським не пригостиш? – спитала «нічна красуня» Перу.

– А що, є нагода?

– За ближче знайомство.

– Боюсь зіпсувати твою ходу, – сказав я. – Якщо ми ближче познайомимося, то ти кульгатимеш.

– Це вже цікаво.

– Цікаво? Тоді відкоркуй їм пляшку шампанського, – сказав я барменові і пішов до вільного столу під стіною.

Він приніс карафку з «Абсолютом» і сам налив мені чарку.

– Хінкалі будуть через десять хвилин. Уже вкинули в окріп. Може, чогось закусити?

– Ні. Пізніше принесеш каву.

– Даремно ти, – сказав він. – Нормальні телиці. Можна з готелем.

– Я поспішаю. Якби ти мені організував колеса, то це було б щось.

– Куди їхати?

– В Осетію. Скажімо, до Моздока, можеш?

З-під його третьої брови під носом вирвався свист.

– Це ж довкола всієї Чечні.

– Не всієї. Тут кілометрів триста. Я плачу.

– Скільки?

– Дві сотні.

– Треба подумать. Подзвоню, спитаю.

Він пішов на кухню, а я випив, і треба сказати, горілка була непогана, хоча, звичайно, не «Абсолют».

Та, що пропонувала ближче знайомство, здалеку підняла до мене келих із шампанським, я кивнув і теж підніс свою чарку.

Зате хінкалі були перфектні – тісто тонке й ніде не прорвалося, фарш пустив смаковиту юшку, яка приємно обпікала в роті. Переді мною стояла така величезна тареля цих кавказьких «вареників», що вже не тільки дівчата, а й решта відвідувачів з цікавістю поглядали в мій бік.

– Смачного!

Я підвів голову і побачив міцного хлопця з глибоким червоним шрамом упоперек лоба – дивно, як його голова не розкололася навпіл. Він сів за мій стіл навпроти і також кутуляв щелепами, але не хінкалі, а жуйку; на його вузлуватому вказівному пальці подзенькували ключі, і я здогадався, що це так швидко прибув водій, який не проти заробити цієї ночі двісті баксів.

– То куди їдемо? – спитав він.

– В Моздок.

– Прямо зараз?

– Ні, після того, як вип’ємо кави. – Я акуратно складав на край тарелі скручені з тіста «пуп’янки», в яких не було м’яса, і коли їх там лежало вже три десятки, витер серветкою губи.

– У тебе з документами все нормально? – спитав він.

– Не хвилюйся. Нормальніше не буває.

Знов підійшов бармен, який встигав тут і за кельнера, поставив переді мною пиндюрку густої, як дьоготь, кави, подав рахунок.

– Домовилися? – спитав він.

– Так, – я відлічив йому дерев’яними вп’ятеро більше, ніж було в рахунку, і він пішов задоволений.

Я смачно закурив під каву товсту коротку сигарету «Gitanes», яка зовні нагадувала «примак» дядечка Толі, але начинена була тютюном, а не кізяками.

– Тебе як звуть? – спитав я.

– Там.

– Що – там?

– Мене звуть Там.

– А мене – Тут, – сказав я. – Ти не схожий на прибалта.

– Мене звуть Тамерлан. Або Там.

Конец ознакомительного фрагмента.