– Думаю, що з їхніми. Що тепер візьмеш із наших хлопців? Я ще тоді їй казала… Коли ви махали прапорами.

– Лі, розкажи мені правду.

– Знаєш, у чому тепер уся правда? У грошах, – сказала вона. – Якщо немає за що купити путню білизну, то на тебе не гляне ні їхній, ні наш. А тут десь узявся цей… Біслан. Права рука Робін Ґуда. Красивий, гад…

– Якого ще Робін Ґуда?

– Є там у них такий. Відбирає зайве в багатих і роздає бідним.

– Непоганий бізнес, – сказав я.

– По ньому видно, що непоганий. А твоїй Асі він сказав, що їм потрібні лікарі і що вони добре платять. Може, й так. Тільки я знаю, за що вони платять.

– Тут щось не те, – сказав я. – Лі, тут щось не так.

– Розплющ очі. Але ти їх не розплющиш, поки її любитимеш.

– Вона тобі пише?

– Хто тепер кому пише? Та ще й звідти. – В її сумочці забулькотів мобільний, і Лі піднесла його до вуха.

– Ти від’їжджаєш? – здивувалася вона. – Аж на два дні? Повертайся скоріше, бо я тут помру з нудьги.

– Ти вийшла заміж? – спитав я, коли вона сховала мобільник.

– Ні, це мій бойфренд. А в тебе на щоці моя помада. І я не хочу її стирати.

– Чому?

– Сказати? Одного разу, коли ми з Асею жили вдвох у кімнаті, я попросила її дещо показати з отих ваших прийомчиків. Дійшло до того, що ми з нею почали борюкатись, як справжні мужики. А потім я раптом відчула гострий оргазм.

– Ти що, лесбіянка?

– Ні, я уявляла себе не в її обіймах, а в твоїх.

– Лі, ти дуже класна, – сказав я. – І я чую твою помаду на своїй щоці усім своїм корінням. Жаль, що мені треба йти між люди.

Вона взяла серветку, провела по ній зволоженим язиком і стала витирати мою щоку. А потім дістала губну помаду, підсмикнула мій рукав і трохи вище зап’ястка, там, де «дикі гусаки» полюбляють ставити татуювання, написала червоним свій телефон.

– А тепер іди між свої люди, – сказала Лі.

Далі я ні кроку не міг ступити без дядечка Толі і, на свій превеликий подив, застав його в офісі, де він бував тільки тоді, коли щось велике здихало в лісі. Наш аятола [10] впізнав мене одразу, це ж я приніс йому до Лук’янівської тюрми, коли він сидів там у липні 1991-го, приніс тоді йому на день народження і викотив з мішка голову Леніна, яку відірвав од пам’ятника біля однієї сільради. Дядечко Толя це добре запам’ятав, бо й тепер зустрів мене так радо, ніби я, професійний зірвиголова, щойно повернувся від кремлівського мавзолею.

– Дядечку Толю, – сказав я. – Мені треба в Чечню.

– Куди-и-и? – Він затягнувся термоядерним «примаком», начиненим кізяками, й закашлявся, і бухикав усіма своїми нутрощами, поки не погасла цигарка, а потім знов її припалив і сказав: – Україна не бере участі в міжнародних конфліктах.

– Ви там буваєте часто.

– То в мене ж там друзі!

– У мене також там друзі. Ви знаєте Робін Ґуда?

– Робін Ґуда? – він знов затягнувся й закашлявся, у ньому все так і хрипіло від того диму. – Так то ж не друг, то стерво. Якщо ти маєш на увазі Руслана Лабазанова. Карний злочинець, який сидів за вбивство, а тепер гуляє в Надтеречному районі. Це ти про нього?

Мені нічого не лишалося, як розповісти про все дядечкові Толі, він щиро мене відмовляв від поїздки, застерігав російськими фільтраційними таборами, в яких уже також устиг побувати, і тільки тоді, коли я сказав, що поїду туди хоч би що, аятола зглянувся, дав мені кілька адрес, добрих порад і благословив у дорогу.

А ввечері Лі спитала, чим це я так обкурився, що дихнути не можна, ану мерщій до ванни, сказала Лі, бо ми вже сиділи в її запашному помешканні, пили французький коньяк, який виявився звичайнісіньким бренді, курили дорогі сигарети, і їх аромат губився в різкому запахові «примаку», що ним я просяк біля дядечка Толі. Та мені любий був отой запах, і любою була Лі, бо я майже три роки не бачив чистої жінки, я майже три роки не бачив ванни, а Лі була така свіжа і чиста, що коли згодом, уже пізніше, вона нагнулася до комодної шухляди, коли коротенька нічна кошуля підскочила вище сідниць, її волога щілина нагадувала стільникове вічко, наповнене медом. Та було щось у ній і несамовите, бо, коли я виливав усю свою трирічну жагу в її жадібне лоно, Лі шепотіла крізь стогін: «Ася… Асічка… Ася», і не знати було, чи то вона мене розпікає, чи, захлинаючись, роз’ятрює свою власну рану: «А-а-а-ся…» І вже ввижалося, що то не я входжу в її тугі, соковиті надра, а вона проникає в мене, я мовби і справді ставав її (моєю) Асею, а Лі ставала мною і текла, текла в голодну Асину плоть.

Можливо, тоді я вперше відчув, що таке перевтілення чи, певніше сказати, обмін тілами.

А потім… Потім завжди не так, як спочатку. Вранці Лі сказала:

– Я знаю. Ти більше не прийдеш.

– Лі, ти класна. Я тебе люблю.

– Але не кохаєш.

– Ні, – сказав я. – Тільки люблю.

– Ти будеш її шукати? – спитала вона.

– Буду.

– Якщо знайдеш…

– Передати вітання?

– Ні, скажи, що я її ненавиджу.

Перед Хасав-Юртом ми вперлися в російський блокпост, і мій водій, не чекаючи запрошення, вийшов з машини. Двоє солдатів з автоматами уже були поруч.

– Куди проти ночі?

– Везу пасажира. У Хасав-Юрт.

– Документи!

Другий визвірився до мене:

– Вилазь, чого розсівся?

Я вийшов і подав йому «червонохресну» посвідку, на якій красувалося поличчя мосьє Дюшана, тобто моє фото.

– А це що за хрестовий валет? Вань, прикинь.

Він підійшов до «Вань», в якого, либонь, було більше звивин, бо той спитав: