– Н-да, – каже після паузи Даньо. – Тупо.

Подальші кілька годин ми сиділи мовчки, час від часу хіба викурюючи по пахучій ультраважкій індонезійській сиґареті Djarum Black Super. Кориця і гвоздика. Масний, пряний смак. Атмосфера ставала просто нестерпною. Гаряча піч, мало кисню, концентрат дратівливості, що виливається у безпідставну ненависть і почуття образи. Невідомо на що.

– Зі мною завжди таке в ці дні, – ще в потязі сказала Стоґнєвіч.

– Ну, мене теж ригати тягне від дня Валентина, – знизала плечима я.

– В цей день кілька років тому… нє, не буду казати.

Стоґнєвіч тримала мене в напруженні стільки, скільки визначенно Міжнародними Нормами Тримання в Напруженні 1948 року. Відтак в якийсь момент, уже за кілька днів, ні з того ні з сього сказала:

– В цей день у мене вбили брата.

І про вбивство, і взагалі про її брата я тоді почула вперше. Стоґнєвіч додала щось зовсім серіальне:

– І я відчуваю себе винуватою. На його місці повинна була бути я.

Я не люблю трагі-лірику Голлівуду й калькованого російського кіна. Тому мої співчуття були ввічливими, проте скупими. Вибачте, якщо я надто схильна до узагальнень. Просто якось забагато було прецедентів із подібними людськими фантазіями на ґотичні теми. Всілякі там 16-річні хлопчики з мого 13-річного дитинства, що обмотувалися голими дротами і нібито втрачали свідомість від удару струмом, та варто було до гаражу, де відбувалося дійство, зайти його мамі й проквилити: «Вася-а-а? Синочку, ти тут?» – як втрачене одразу ж знаходилося. Девочки, що ковтали на ніч банку снодійного, а виявлялося, то була аскорбінка, і потім вони, мов африканські свинки, весь наступний тиждень ходили у червоних прищах. Дорослі дядьки, що брали моторні човни і без будь-яких навичок в управлінні й навігації націлювалися у відкрите Середземне море «похуй куди – аби подалі від такої цинічної стерви». Вимкнені ними мобільні не відповідали, а їхні подружки голосили мені в обличчя: «Шо ж ета такое, ета всьо із-за тібя, а тібє даже не совєсна!» Зазвичай відчайдушного мачо випадково знаходили У прибережній таверні, де той сам виїдав розраховану на п'ять осіб суперпорцію м'ясного мезе.

Добрий лісник вчергове повернувся з бараку розпусти, де святкували свою вакханалію 17 лісорубів і 1 прибиральниця.

– Зараз уже прийде Василь Дмитрович, тіки олів'є доїсть…

Василь Дмитрович таки прийшов. Із чотирма іншими василями-дмитровичами. Всі вони хотіли нас везти до дальнього лісництва **. Ми запхали наплічники у тепловоз. Перед тим мені вже десь тричі зривало дах і я поривалася йти до того лісництва пішки, але Льотчик хапав мене за капюшон і повертав назад: ніч безмісячна, колії засипано снігом, на мостах взагалі не ясно – ступаєш на шпалу чи в замасковану сніговою подушкою порожнечу, кругом вовки.

Кругом вовки… Ліпше вже вовки, ніж вібрації самопожирання Стоґнєвіч.

– Ну а відки ви, з Харкова? – питає котрийсь василь-дмитрович.

Ми щось мямлимо у відповідь про Київ, Тернопіль і Яремчу.

– Ну то давайте співайте шось українське! – видихає концентровані випари етилу інший василь-дмитрович. – Чи шо у вас там співають? Руські? Владімірській централ? Бо ми і руські знаємо. Так шо? Ой чий то кі-і-інь стої-і-ть!!!

Я вже й не знаю, що гірше: кінь чи централ? Мої губи стиснуті, як у дитсадківця, котрому збираються вливати до рота риб'ячий жир, міцніше, ніж анус переляканого ботаніка-цнотливця, що переплутав вхід до бібліотеки з дверима садо-мазо-ґей-клубу. По очах моїх друзів я теж розумію: кінь нє пройдьот.

– А давайте, – виручає нас раптом Льотчик, – ви ліпше поспіваєте, а ми послухаємо. Ви так файно співаєте…

І якщо якась сука ще хоч раз в житті похвастається тим, як вона екстремально гасала на ровері, стрибала з парашутом чи вихилялася на сновборді, я заціджу їй прямо в пику. Бо той, хто не пізнав їзди вузькоколійкою глупої ночі з кагалом п'яних гуцулів, котрі розігнали пращура всіх тепловозів до швидкості боліда, в той час, як жоден з них не був здатен роздивитися й носа свого кірзака й обов'язково насцяв би собі на ноги, аби приспічило, гуцулів, котрі так горлають тужливі «народні» пісні, що їм позаздрив би будь-який класик атональної музики, гуцулів, котрі говорять: «Ану, давай тримайся, зара' тебе покатаємо» – і газують на повороті понад прірвою, а твій наплічник так у ту прірву й проситься разом з тобою, бо ж він, паскуда, цупко приторочений до твоєї спини, і ти одним пальцем тримаєшся за крижаний поручень, а подумки дупою вже перебуваєш на дні прірви, аж раптом гадуєш про те, що ось вона яка, річкова тераса, так, це тераса, а ніяка нахуй не прірва – ТОЙ, БЛЯДЬ, ПОНЯТТЯ НЕ МАЄ, ЩО ТАКЕ ЕКСТРИМ. Моє і решти пасажирів життя не застраховане. Та й кому воно треба? Чистка Генофонду – справа честі для Василя Дмитровича.

– Ну та бо чо' туда в зимі їхати? їхали би літом. Шашлики, гриби, ягоди…

Я сумно думаю про те, на яких би деревах мали рости шашлики. І в травні вони би ще були сирі, а у вересні вже обвуглені. Тим часом Даньо і Льотчик одягають на голови маски-балаклави. Зер гут. Тепер ми граємо у терористів. Вузькоколійка до Бутану. Іншої Батьківщини я собі не хочу…

– Значить так, – дає настанови василь-дмитрович, і тепловоз пригальмовує, – ми вже приїхали. Видите стежку? Світло тут вроді було, але тепер нема. Нема кому зробити елєктрічест-во, курва мать.

«Б'є годинник, курва мать, треба з балу утікать…» – лунають у голові слова Попелюшки. Геніальні маяки кидає Несвідоме.

– … а як він відкриє, просто стійте в масках. І не кажіт, хто, як буде питати!

Це у Василя Дмитровича такий план залякування іншого лісника, теж Василя… Пробираємося стежкою в снігу по самі пісь-ки до хати. Стукаємо. З темної хати ні звуку. Відтак хтось чи Щось чалапає. Не кажучи ні слова, нам відчиняють. Так само мовчки дивляться на двох долбайобів у балаклавах і на трьох без балаклав. Інші василі-дмитровичі лишилися на тепловозі.