Ми з Естер, дівчинкою з племені Лані, що живе на острові Папуа-Нова Гвінея, ні про яких там чоловіків не згадували. Ми залишили їх. В буквальному сенсі: мій друг і двійко гідів хекали під сонцем далеко позаду, зважаючи, як би не послизнутися на піс-лядощовій джунглявій грязюці. Естер стрибала попереду – дивне в неї, як на папуаску, європейське ім'я? Але тут вже давно встигли попрацювати християнські місіонери. Тому насправді нічого дивного нема й у тому, що тутешні сивобороді мужі приходять на ранкову службу Божу у самих котеках [61] . Тринадцятирічна дівчинка з зап'ястями й пальцями значно міцнішими й більшими за мої, хоча на зріст куди менша. У дітей Папуа дивовижні очі: чорні, великі, всезнаючі. Папуаські діти дуже красиві. Шкода що часто-густо з них виростають не дуже красиві дорослі. Чим палі ти від свого початку, тим ти потворніший, якщо не вмієш прислухатися до первозданності всередині себе. Ну, але ці діти хоч малими є красивими. Чого вже явно не скажеш про невротичних совкових і постсовкових homo sapiens.

В Естер коротке кучеряве волосся. Перемотане кольоровими ниточками так, що її голова схожа чи то на сонечко, чи на оптимістично рухливу підводну міну. На ногах незмінні фліп-флоп-в'єтнамки (у мене минулого року чудові, старі й зручні в'єтнамки спиздили саме у В'єтнамі…) Футболка, шорти, резинові браслетики (за півроку по тому таких дошукуватимуться всі українські дрочилки-на-журнальчик-воґ). Естер вчиться й живе в інтернаті у Вамені, а її величезна родина мешкає чортзна-де на схилах найвищої гори Папуа – Пунчак Джая [62] . Знання англійської в Естер десь таке, як в мене індонезійської, а то й ще гірше. Проте ми примудряємося всю дорогу про щось розмовляти і роти нам не затикаються. Ну, плюс ми ще й хекаємо. Велетенське зелене листя загороджує просіку, струмок замість стежки, вид на долину, як на савану.

– Тобі явно треба в Африку, – скаже мені Руфус, коли я поділюся своїм захватом від Папуа, від того, як сильно відрізняється цей острів від решти Індонезії, скажу, що мені тут «як удома» і все таке інше.

– Ну й поїду в Африку. На свою неспокійну старість. От десь взимку і поїду. Побачу й усю Полінезію по дорозі.

– До речі, про старість, – скаже він, здмухуючи біляве волосся з синьо-зелених очей, – ми тут говорили нещодавно з Якко, власником того дайвінг-центру, де ти всіх залякала своєю злою пикою і суїцидальними поривами…

– Яне…

– Так от. Ні він, ні я не платимо у рідній нашій батьківщині, країні холодного літа, жодних податків. Нас виставили з системи соціального захисту, як закаканих кошенят за двері спальні. Ясно, що на жодну пенсію розраховувати не доводиться…

– Ну і що? – знизую плечима я. – Тобі що, на старості цегла на голову впаде, що ти не зможеш думати й заробляти собі далі? Хоча з твоїм способом життя може і не тільки це впасти. «Боже, не дай дотягнути до пенсії», – цитую я «Гадюкіних» українською, тож Руфус мене не розуміє і продовжує:

– Так от. Якко каже, що коли одного прекрасного дня він втомиться від океану і туристів та збагне свою нездатність працювати, то збере усі свої пожитки й продасть їх. Напхає собі мішок грошей і рушить до Колумбії. Там візьме напрокат найдорожчу з можливих машину і поїде у найбідніший квартал. Зупиниться там і просто відкриє вікно…

– Ха-ха-ха! Добре б мені тоді підрядитися працювати на компанію «Премії Дарвіна», щоб не проґавити такої яскравої пригоди. Ще й кіно на шарік зняти можна буде. Кривавий реалізм – наш метод.

Тоді ж, на питання Естер щодо того, чим я займаюся, я відповідаю – «студент», бо, по-перше, з параноєю місцевих властей професії штибу «дослідник», «журналіст» чи «фільм-мейкер» звучать аналогічно званням «шпигун», «падлюка», «ворог нації», а по-друге – я щось не запам'ятала, як ці всі слова звучать індонезійською.

Естер вкотре подає мені руку і веде нагору, до соляного озера. Легенда оповідає, що колись в долині під горою жило одне мужнє плем'я. І була собі там одна маленька й гарна дівчинка. Одного разу на війні загинули всі її родичі: тато, вуйки, стрийки, брати двоюрідні і рідні. Навіть маму і сестричок дівчинки убили. А вона, повернувшись зі схованки до села й побачивши все те лихо, не витримала і втекла сюди на гору. Тут сіла на камінь і довго-довго плакала. Поки не наплакала маленьке озерце. З того часу на його береги приходять місцеві жінки і дістають із води сіль. Роблять це вони таким чином: занурюють у ропу (не дуже солону, справді десь як сльози за концентрацією) висохлі бананові шкірки, теліпають ними, поки вони не всотають трохи солі, а тоді пережовують. Волокна дрібняться і наступного разу всотують ще більше солі. Їх знову пережовують. Аж поки не втомлюються. Потім ці напівголі красиві жінки, вбрані лише в спідниці з орхідейних мотузків і в купу прикрас довкола шиї та зап'ясть, повертаються в село. Дітей несуть на плечах і дорогою співають. Дуже дивно співають. Суміш їхніх «тарзанських» горлових трелів мелодикою дивно схожа на полісько-полтавські… Все це ллється на вас згори з джунглів. Вдома жінки сушать ті бананові шкірки, дрібнять їх і додають у їжу замість солі. Так само європейці вдома, у своєму помірному кліматі, сушать власні враження та емоції, що їх понабиралися.у тім дивнім краї, подрібнюють їх і додають восени та взимку у розважливо-нудне життя. І вже воно стає подібне не просто на чорний шоколад, а на чорний шоколад із мигдалем. А потім осінь і зима (особливо на стику) дістає нас і ми вирішуємо чкурнути кудись в Камбоджу чи в Південну Африку. А звідти вже якось легше і Батьківщину любити. Так навіть класики казали. Уявляєте собі Шевченка в папасі й кірзаках, котрий стоїть і дивиться з бугра на мисі Доброї Надії, як сходяться хвилі Атлантичного та Індійського океанів?

Естер сідає на камінь. Дві жінки, що саме добувають сіль, відчайдушно на неї репетують, махаючи руками. Естер переходить на інший бік озерця. Виявляється, вона сиділа на недозволеному камені. Саме там колись сиділа та дівчинка, і тепер її дух може розгніватися і озерце висохне. Я маю в цьому певні сумніви з огляду на метеорологічну стабільність місцевості, але мовчу про це. Хто його тут знає, що нормально, а що ні – зовсім скоро куплена мною дерев'яна статуетка місцевого дзьобатого божества буде повсякчас повертатися носом до вікна, яким би боком ти її не поставив…

Ми з Руфусом в долині Балієм, у самому серці автентичного індонезійського Папуа. Незалежна держава PNG – Папуа-Но-ва Гвінея – з її найвищими рейтингами вбивств і зґвалтувань (міжнародні компанії не посилають до своїх офісів туди службовців жіночої статі) – залишається моєю метою на наступний рік. Кажуть, там лайф-стайл місцевих мешканців значно ліпше відповідає нашим сподіванням часів студентської закваски, ніж лайф-стайл тутешніх, захоплених яванцями папуасів. Типу, папуаси – евенки, а яванці – росіяни. Типу, одні – бідні родичі, а другі – біґ бразери, а то й папіки… Бо знають, шо делать і па какім панятіям жить. У трохи більшому ресторані, в банку чи в туристичній агенції ніколи не зустрінеш за кантором темношкірого круглолицього папуаса. Здебільшого яванці з їх хитро примруженими оченятами. Рідше – балійці. Живуть тут по п'ятнадцять-двадцять років і день у день нарікають на те, як тут погано і як там, вдома (!) на Балі прекрасно, бо, мовляв, тутешні люди – варвари і жити з ними неможливо. Нікого не нагадує, нє?