Що ж трапилося одночасно у Золотій Орді та в її північних улусах (Москві, Володимирі, Твері, Рязані, Суздалі, Нижньому Новгороді та ін.), що так різко змінило поведінку кожної зі сторін?

Йдеться про поведінку не лише царя Узбека, безлічі його чиновників, московського князя Калти, а й сотень баскаків землі Моксель. І не тільки за життя царя Узбека, а й за життя Джанібека, Бердибека та інших. Йдеться про «тишу» довгих «сорока літ», як сказано в літописах, про «тишу» з 1328 до 1368 року.

Що ж утихомирило цю землю?

Скільки б читачі не зверталися до московської історії, вони не знайдуть вичерпної відповіді на запитання. Знову посиплються масовані винятки із золотоординських правил для Московії та її князів.

Адже єдина правильна відповідь страшна і неприйнятна для московитів. Вона твердо ставить хрест на московській брехні. Підриває зсередини концепцію російської державної історіографії. Вона очевидна і чиста, як сльоза: хан Узбек призначив Великим московським князем Чингісида, свого брата Кулхана (іноді ще пишуть і говорять — Куліхан). У російській історичній літературі він подається як Калита, Калта, Кулпа, Кульпа. Всі імена належать одній особі.

6. З появою в Московії Чингісида Кулхана туди перебрався на постійне проживання митрополит Петро. Якщо б Іван Калта належав до роду Рюриковичів, хан Узбек ніколи не дозволив би князеві Калті і митрополиту Петрові, а згодом Феогностові, сконцентрувати в одному місці у чужих руках світську і духовну владу. Ця істина очевидна і не може викликати сумнівів, якщо вважати ханів Золотої Орди розумними людьми.

Зверніть увагу: починаючи з 1325 року (а можливо, й раніше) митрополит Петро надав перевагу Москві перед Володимиром. І це при тому, що Іван Калита, за московськими «казками», був звичайним удільним князем. Виходить, що митрополит за власним бажанням ігнорував Великого баскака і Великого князя, не кажучи вже про хана, що є очевидним абсурдом. Уявіть собі, що, скажімо, завтра Московському патріархові Кирилу більше сподобається Вологодський губернатор і він вирішить перенести патріархію до Вологди. Як ви гадаєте, йому дозволять це зробити.

Отож–бо! Не можна припускати, що влада Золотої Орди була дурною і наївною. Тим більше в часи розквіту держави.

Ось що говорить московська історія:

«Митрополит благословив побудову в Москві кам’яного собору, ім’я якого багатозначно повторяло ім’я головного собору стольного Володимира. Відомо також, що Петро дав князеві Івану гроші, що дало змогу швидко, протягом одного року, завершити будівництво. 14 серпня 1327 року, напередодні престольного празника, собор було урочисто освячено. У його стінах був похований первосвятитель, який помер 21 грудня 1326 року» [50, № 10, с. 8].

З цього факту випливає зовсім не те, чого так хочуть московити. Наочно видно: золотоординський цар, намісник Бога на землі, повелів митрополиту Петрові перебувати при московському князеві Кулхані. І оскільки до дня смерті митрополита не був зведений для нього храм, то митрополит був похований на вулиці. Це незаперечна істина, і не можна огортати її словоблуддям.

Вище ми писали про ханські ярлики, які веліли кожній службовій особі перебувати у суворо визначеному місці. Ось вона, очевидна ханська влада! Кожен службовець держави мав певне місце перебування. І без дозволу хана (царя) не мав права його змінювати. Це аксіома. І для московитів не було винятків.

Після втечі в 1319 році з ханською казною Юрія Московського хан Узбек поставив під підозру усю владну верхівку північних улусів Орди. У зв’язку з цим у Московський улус було відправлено його брата Кулхана разом з Ахмилом, щоб навести лад і покарати винних. Під їх праведний суд потрапили брати втікача Олександр, Борис та Афанасій. Не міг один із братів бути винятком. Після вчинення слідства і суду Кулхан залишився намісником у Московському бунтівному улусі. А оскільки Узбек цілком довіряв своєму братові, то звелів митрополитові Петру перенести свою кафедру під нагляд Кулхана.

Так виглядає історія Московії без винятків і звичайних «доважків брехні».

7. Звертає на себе увагу той факт, що, починаючи з Калти, цілком змінилося ставлення московського князя до золотоординського царя. Це настільки очевидно, що цього навіть не заперечує московська історія. Князь і митрополит з цього періоду безвідмовні, слухняні, віддані ханові. Навіть, здається, змагаються наввипередки, хто краще виконає його повеління чи указ. Особливо це видно з подій у Пскові 1329 року.

У першому томі книги вже писалось, як за вказівкою князя Івана Калти митрополит Феогност в 1329 році відлучив від Церкви і піддав анафемі тверського князя Олександра і всіх жителів Пскова. До цього жахливого випадку в російському православ’ї траплялися відлучення від Церкви окремих людей, але факти відлучення від Церкви мешканців цілого міста мені не відомі. Це явище набуло популярності після псковського інциденту.

Однак цікавий інший аспект питання. Православ’я сповідує не колективну, а суто особисту відповідальність людини перед Богом. І кожен християнин про це знає. Про це знали Іван Калта і Феогност. Чому ж вони вчинили всупереч головному християнському постулатові?

Щоб отримати відповідь на запитання, необхідно пригадати лист Великого хана Гуюка до Папи Інокентія IV, відправлений в кінці 1246 року. Згадайте слова з послання: «Силою Бога всі землі, починаючи від тих, де сходить сонце, і закінчуючи тими, де заходить, подаровані нам. Крім наказу Бога, так ніхто не може нічого зробити… І якщо ви не послухаєте наказу Бога і спротивитеся нашим наказам, то ви станете ворогами».